Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
— Зрозуміли. А до чого тут чорномор? — допитувався Мишко.
— У тому чорноморі, хлопче, й заковика. Вашого пузька дельфіни сприймають за мертвяка і намагаються будь-що викинути на кладовище, але для цього в них не вистачає сили, бо міцненько його тримає ґумовина. А от цими днями на допомогу нашим дельфінам-азовчанкам приплив величезний чорноморський дельфін. Він своєю кирпою такечки гахнув вашого пузька, що той, мов м´яч на футбольному полі, підлетів, якірець не витримав, а вслід уся зграя підхопила його й погнала туди, — Мореписець махнув рукою на південь, до маяка-моргуна. — Отам і шукайте свого пузька.
Дідусь, хитро прискаливши око, раптом поцікавився:
— А чи не скажете, хлопчаки, чи клює сіряк отакої літньої пори в Бугазі?
— Ще й як!
— Ото вірна прикмета, що цієї весни камбалиха залишила своїх камбалят у нашій затоці. Бички ой і ласі до тих рибчинок і водночас страх як бояться дельфінів, — дід значуще кахикнув. — Та не такі вже страшні бички для тих мальків, бо вони швидко ростуть, а от рудий скат, якого науковці називають морською лисицею, — то вже справжнє лихо. Він ковтає камбалят і величеньких, причому знаходить їх навіть уночі, і тоді, коли рибчини зариваються в мул. Це досить таємнича істота! Хоча й живуть морські лисиці в Чорному морі, але інколи запливають і в наше море, щоб поласувати камбалятами…
Ми вже неуважно слухали бороданя, бо морська лисиця зовсім не цікавила нас і нам не терпілося знайти нашого пузька. Ми почали соватися на ослінчику.
Дід це помітив.
— Ну, що ж з вами зробиш, біжіть, шукайте свого хвостатого помагача. А я подивлюся, що збирається робити отой сейнер у нашій затоці. — І Мореписець узяв свою трубу, яка лежала на його гоструватих колінах. Ми цього лише й чекали і чкурнули з двору…
Ми шукаємо кладовище дельфінів
Дорога була кожна хвилина, але ми й не гаяли часу. Хутенько поклали у заплічник окраєць хліба, сухих бичків, редиску, помідори — і гайда. Певна річ, з нами побіг і наш слідець. Мишко примусив його обнюхати брезент, у який був замотаний пузько. Отже, на Пуха ми покладали великі надії.
За Тополівкою, помітивши гостроверхі могили, Мишко здивувався:
— Ти диви, і отутечки, як у нашому степу, кочовицькі могили…
— Хіба то кочовицькі? Це тополівське кладовище. Ям для померлих на косі не копають, бо копнеш — вода. Тому над труною насипають купу піску, — пояснив я.
— Косян ховають, як скіфів у давнину, — роздумливо зауважив Мишко.
Ми крокували по стежинці, яку протоптали камкарі.
…Усі тополівські рибалки, тільки-но кінчиться путина, стають камкарями. Замість весел і сіток вони беруть у руки звичайні вила та граблі і рушають на берег моря збирати щедрий врожай морської трави — камки, яку під час шторму викидає на берег море. Камкарі згрібають врожай. Сушать траву на пляжах, потому складають у стіжки. Рибгосп постачає камкою будівельників тваринницьких ферм: кращого утеплювача годі шукати. Камка не горить і не гниє — справжня вічна трава…
Камкарівська стежка інколи крутилася поміж лагунами та круглими лиманчиками, оточеними стіною непрохідних очеретів, і знову вибігала на берег моря, яке цього ранку ледве коливалося, — повівала легесенька моряна.
Коли ми йшли повз лимани, з очеретів лунали сторожкі голоси птахів. Найчастіше — відомої репетухи, великої очеретянки, та уривчасте кахкотіння крижнів. То мати-качка попереджала своїх пухнастиків: «Ках-ка, ках-ка — небезпека, ховайтеся».
Наш Пух біг поруч зі своїм господарем. Іноді він на мить зупинявся, прислухаючись до незнайомих звуків, а ніс його безупинно ворушився: о, скільки тут було різних пахощів!
Ми пильно роздивлялися навкруги — шукали дельфіняче кладовище, але бачили лише просолені морською водою та вітрами чудернацькі корчі, викинуті на берег хвилями, засипані піском скелети рибальських човнів, лозяні кошики для риби, які десь з сейнера злизала хвиля, та численні стіжки камки, наскрізь пропечені сонцем. Ми так захопилися пошуком, що й не помітили, як зник Пух. Зупинилися. Де ж бо він подівся?
— Пу-х-х-х! — стривожено гукнув Мишко. Тут з очерету почулося пронизливе вищання, і звідти вихопився великий довгоногий птах. Що там трапилося? Ми кинулися було на виручку свого слідця, але тут він виліз і сам. Але що з ним сталося? Це був не Пух, а якесь нікчемне створіння, заляпане мулякою, обплетене зеленим жабуринням. До того ж між очима в нього з´явилась величезна гуля. Пух винувато блимав оченятами і, задерши голову, розпачливо гавкав услід птахові.