Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
На той час ми підпливли до рибцехівського причалу, де на нас уже чекав дядько Іван. Перехилившись через поруччя і широко розвівши руки, він привітно вигукнув:
— Радий вас бачити, Онупрію Платоновичу! А хто це з вами?
— Хіба не бачиш — рибалки, — відповів дід.
— Рибалки? А де ж тоді їхня риба?
— Є й риба, — засміявся дідусь.
— То, може, вагонетку підкотити, — підхопив дядько.
— Вагонетку не треба, а кінець причального крана спусти.
— Кран?! Це можна, тільки для чого він вам знадобився? — знову сміється дядько Іван.
— Давай, давай, зараз побачиш, — стояв на своєму дід. Дядько Іван кинув нам мотузку і спустив вкрай обтріпаний канат, до якого ми й прив´язали вовцюгу.
— Віра! — скомандував я.
От лише тепер, коли наш вовк повис у повітрі, ми побачили його в усій красі. Авжеж, нічого не скажеш — могутня попалась нам рибина!
По мотузяній драбині ми видерлися на причал, звичайно, прихопивши й Пуха, а там Мореписець поставив нас обабіч вовка, який тепер висів над причалом, ще й Пуха вмостив між нами і сфотографував.
— Для історії, — мовив він, — та й вам, хлоп´ята, на згадку.
— Оце так рибина! Хто ж це її піймав? — вихопилося в цибаня.
— Я ж казав, Іване, — рибалки, — мовив дід і обняв нас за плечі, а Пух тричі гавкнув, — мовляв, знай наших.
— А тепер, Іване, відвези цю красуню до холодильника. Повернуться люди, зробимо з цього камбалоіда чучело, а ви, хлопці-молодці, топайте за мною.
Ми обійшли рибцех і побачили невеличкий будиночок.
— Колись тут була канцелярія, а тепер… подивитеся, що тепер, — мовив Мореписець і чомусь озирнувся навколо.
— Прошу, заходьте, — відімкнувши двері, запросив він нас.
Переступивши поріг, ми спочатку нічого не бачили, а коли дід увімкнув світло, аж поприсідали від подиву: серед кімнати стояло чучело великої тупорилої білуги.
— Це саме ота білуга і є, — посміхнувся дід.
— Яка дядька Івана ледве не втопила? — здогадалися ми.
— Вона, — ствердно кивнув він головою, — чудовий представник родини осетрових.
Крім білуги, ми побачили ще чучела осетра, севрюги, сули, ляща. У склянках зберігалися різні заспиртовані дрібні тварини, на стінах висіли численні плакати та гасла, які закликали берегти рибні запаси Азовського моря.
— Це буде кімната рибалок, — пояснив нам Мореписець. — Оце і є, діти, моя таємниця. Я потай переніс сюди із своєї хати всі чучела і різні знахідки. Поки що я нікому про це не казав, але, гадаю, невдовзі відкрию двері кімнати для всіх. А оце місце буде для вашого вовка, — дід зняв рамочку, яка висіла на тому простінку, і уважно оглянув її.
— Я, діти, у такому віці, що вже маю право передаровувати свої ж дарунки. Візьми, Мишку, оцю річ, — і він подав йому рамочку, у якій під склом були прикріплені різні дива: морські коники, риби-голки, рибки — морські язики, крабики, різні черепашки.
— Пам´ятай, хлопчику, це не лише мій тобі дарунок, а й дарунок бога морського.
— Дарунок Кніповича?! — схвильовано вимовив Мишко.
— Так, це його особиста колекція, яку він у ті далекі часи подарував мені. Думаю, твої друзі-степовики будуть задоволені. Нехай дивуються, милуються тваринами морськими та й не забувають про свої, степові, — додав бородань.
— Ми не з таких, — притиснувши до грудей дарунок, твердо вимовив Мишко. А я мимохіть подумав: «Щось ти, хлопче, за інших розписуєшся, а сам, мабуть, не від того, щоб залишитися назавжди коло моря».
Ми подякували дідусеві за все і вийшли.
За кілька днів я проводжав свого друга додому. Настали жнива, і він поспішав назад, до рідного степу. Хоч як просили ми з мамою, щоб він побув у нас хоч трохи, Мишко твердо стояв на своєму. На прощання він сказав мені такі цікаві слова:
— Юро, знай, я не забудько. Завжди пам´ятатиму море, камбаляток і наші пригоди. Море гарне, таємниче, тепле, але наше, степове, не гірше. Приїзди, сам побачиш.
Піднявши куряву, автобус помчав вулицею, а я слідкував за ним, аж поки він не зник у блакитній далечині. Стежив і весь час дивувався: «От тобі й Мишко-очкарик! Я ніколи не чекав від нього таких слів. Аж запалив мене — так і кортить тепер дізнатися, яке ж воно — оте море степове…»