Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
Глянувши на море, Мишко зупинився і якось розгублено мовив:
— Он, виходить, яке справжнє море. Вперше його бачу…
— Це ще не море, а маленька затока. Справжнє море починається он там за гирлом, де лежать трухляві баркаси та фелюги.
— Он воно що… А я собі думаю: чого це тут не морська вода, — сказав Мишко.
— Як це не морська? — не зрозумів я.
— Ну, не така блакитна, як ото по телевізору показують, а каламутна, мов у нашому ставку після зливи.
— Що то степовик, — хмикнув я. — Море, щоб ти знав, наче хамелеон — щоразу міняє колір. Воно за один день може бути і зелене, і сіре, а тоді синє. Все залежить від його настрою.
— Скажеш теж — від настрою, — засміявся Мишко. — Воно що — живе?
— Аякже! — почав я фантазувати. — Воно дихає, стогне, сміється і реве, як бугай. А то ще буває злюще-презлюще, не підступишся до нього, або ласкаве, мов цуценя… Море не степ, воно безкрає, і в ньому повно різних таємниць. — На цьому я урвав свою розповідь, бо побачив серед Бугазу лебідку-гагарку.
Уже кілька років живе цей птах у нашій затоці. Хтось перебив йому крило, і він не зміг летіти на північ, на свою батьківщину. Тополівські бичколови добре знають його і чомусь називають лебідкою, хоча, як на мене, гагара на лебедя схожа, як зайченя на лисеня. Коли рибалки збираються в море, вони передовсім шукають там свою лебідку, бо тамечки, де вона пірнає, неодмінно будуть бички.
Ми стягли мого «Баклана» на воду, я сів за весла, а Мишко влаштувався на кормі. Я поклав йому на коліна якірець — щоб, як на рибне місце підпливемо, він якомога швидше кинув його в море. Досить швидко ми опинилися посеред Бугазу.
— Юро, глянь лише. Ондечки качка якась випірнула, та ще з рибою у дзьобі, — здивовано вигукнув Мишко. Він теж оце помітив гагарку.
Я озирнувся. Недалечко від човна плавала лебідка, тримаючи у дзьобі великого сірого бичка. Я вкрай здивувався, бо літньої пори у нашому Бугазі залишаються хіба що невеличкі бички-пісочники та ще нікчемні «стьопки-розтрьопки». А поважні сірі бички на все літо відпливають у море.
— Це наша лебідка-гагарка, — відповів я, стежачи за тим, як птах пробував проковтнути свою здобич. Марна справа! Бичок відчайдушно пручався. Врешті йому пощастило-таки вирватися з гагарчиного дзьоба… Вона знову пірнула і за мить з´явилася з ще більшим сіряком.
— Оце так рибачиха… — захоплено вигукнув Мишко. «Сіряків тутечки навалом», — збагнув я і відразу наказав:
— Мишко, кидай у море якір!
Ми заякорилися і похапцем почали розмотувати бичколовки.
— Я ось і черв´яків прихопив, — раптом сказав Мишко і витяг з кишені бляшанку.
— Побережи своїх хробачків для пічкурів, — порадив я. — Ось на нашу рибу нажива, — і я подав йому жменю солоної тюльки. — Перекушуй навпіл і стромляй на гачок.
— Тюлька? Хіба то нажива… — розпочав було Мишко, та коли побачив, що я вже тягну з моря великого сірого бичка, поспіхом перекусив зубами тюльку.
Клювали сіряки як ніколи. Та які сіряки! Один в один — великі, товстезні, жирнючі…
«Звідки вони? Чому скупчилися у затоці? Що їх привабило?» — розмірковував я і раз у раз позирав на нашу сусідку-гагарку. У неї теж були справи непогані. Пірнувши, вона щоразу здобувала бичка. Ото лиш біда: рибини траплялися надто великі і вона не могла їх проковтнути. Довелося їй перебратися ближче до берега.
За якусь часину ми наловили повний кошик сіряків.
— На юшку вистачить. Гайда до берега! — наказав я. Ми змотали бичколовки, вибрали якір.
— Юрко, давай тепер я гребтиму, — несподівано сказав Мишко.
— А подужаєш?
— Аякже. Не раз доводилося веслами орудувати. Правда, на ставку.
Я поступився йому місцем, сів на банку і мимохіть посміхнувся: «Ну-ну, побачимо, який з тебе морячок».
На диво, Мишко веслував не гірше від косянських хлопчаків. Ось тобі й степовик!
Ми підійшли до берега. Відтягли човен подалі від води, щоб якась шалена хвиля не злизала його, і подалися додому…
Мами дома не було, і я вирішив сам зварити юшку.
Мишко, прихопивши харч для Пуха, побіг за хату, а я вмостився на стільчику біля кабиці й заходився тельбушити сіряків. Люблю це діло! Хіба не цікаво дізнатися, чим риба харчується? Тоді й наживу легше шукати. Звичайно я знаходив у шлунках сіряків тюльку, рачків-креветок, крабиків, а от цього разу там було повно схожих на листочки тваринок. Що то, я не міг зрозуміти, надто вже вони були зіжмакані.