Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
Щоразу, повертаючись додому, я передовсім ретельно оглядав кожну дідову річ, а шапку неодмінно приміряв. Зробив це і зараз.
— Ще трохи завелика, — почув за спиною мамин голос.
— Мамусю! — кинувся я до неї.
— Синочку мій, — обняла вона мене. — Приїхав! Ну, нарешті мужчина в хаті! А то так мені було самій сумно… Нема з ким і словом перекинутись.
— Мужчина, мужчина, а з ким я гулятиму? Жодного хлопця на нашій вулиці не лишилось, — ображено буркнув я.
— Не тужи, синку. Завтра буде в тебе друг. Приїжджає синок моєї знайомої, він теж сьомий закінчив…
— А як його звуть? — повеселішав я.
— Мишком.
— Ма, а як мої голуби? Не порозліталися? Як поштар?
— Живуть, туркочуть твої голуби, і приблуда-поштар, усі на місці, — сказала мама і пішла на кухню готувати обід.
А я сів на стілець біля скрині, дивився на севрюжку-вітровказ, яка вперлася носом у синє кружало, і почав думати про свого гостя.
Мишко і його вірний Пух
Уранці, щойно прокинувшись, я почув мамин голос:
— Юро! Зустрічай гостя!
Я вийшов на ґанок і не без подиву побачив перед собою безбрового очкарика з коноплястим, як чаїне яєчко, обличчям. На його маківці ледь трималася строката матер´яна кепочка з великим козирком. У правиці він тримав лозяну корзину, а під пахвою — прутик, на який абияк була намотана волосінь. У другій руці — мотузка, до якої прив´язаний песик — куцохвостий сірий вухань. Песик мав видовжену голову, що закінчувалася носом-картоплинкою. Тим носом гавкун увесь час крутив то туди, то сюди, певне, до чогось принюхуючись.
— Я, — кивнув головою гість, — Мишко, — і, глянувши на свого песика, додав: — А це мій вірний друг Пух. Коли був цуценятком — Пушком називали, а тепер звемо Пухом. Пес — талановитий слідець. Сам побачиш.
Почувши голос господаря, пес схвально крутнув своїм обрубком і закохано подивився на нього.
«Теж мені нишпорка. Мабуть, кішкогон нікчемний», — подумав я і назвав себе.
— Пуху, познайомся з Юрком, — наказав Мишко своєму носатому вихованцю.
Пес обережно наблизився до мене і ретельно обнюхав кеди, потому одійшов трохи вбік, ще раз оглянув мене з ніг до голови своїми маленькими, як у миші, очицями. А тоді, нежданно роззявивши свою зубасту пащу, відверто по-собачому засміявся. Я не зрозумів: чи він зрадів нашому знайомству, чи просто насміхався з мене. Але одразу було видно, що Мишко і його гавкун — задаваки, яких світ не бачив.
«От, виходить, з ким доведеться мені ціле літо рибалити», — невесело подумав я, а вголос поцікавився:
— Мишку, а що ото в тебе за лозинячка під пахвою?
— Снасть, — відрубав він.
— Навіщо вона тобі?
— У морі різні дивовижі ловитиму.
— Бичків?
— Н-і-і, — заперечливо хитнув він головою, — я слово дав гуртківцям-краєзнавцям без морської дивини не повертатися з коси. А ти знаєш, Юро, — пожвавішав він, — яких я пічкуриків ловив оцією вудкою? Одного разу навіть коропця витягнув з нашого ставка.
— Друже, давай почнемо от з чого, — порадив я своєму гостеві. — Поклади на кілочки під стріхою свою снасть, і кошика там залиш.
— А чим вудити буду? — розгубився Мишко.
— Знайдемо тобі щось. Для моря ця хмизинка все одно не годиться, — пояснив я йому. — Перший же бичок розірве її на шматки.
Коли Мишко склав свої речі і повернувся до мене, я запропонував:
— Гайда до моря. Бичків для юшки наловимо.
— До моря? — радо вигукнув Мишко. — Бичків ловити? — і вже тихше додав: — А може, краще за морською дивовижею подамося?..
— Не журися, буде тобі й дивовижа, — заспокоїв я Мишка.
— Тоді згода, — вже веселіше відказав він. — Ото лише Пуха слід десь влаштувати. Хай спочине, бо я його в отій корзині привіз: цілих три години бідолага у ній хилитався.
Пух, який сидів поруч, крутнув обрубком і позіхнув…
— Один момент, і все буде гаразд, — мовив я. За хатою хутенько відшукав стару діжку з-під тюльки, перекинув її під тином, та ще підпер з обох боків цеглинами, щоб не хиталася, а всередину камки напхав. От і домівка для гавкуна.
Пух обнюхав з усіх боків своє житло. Воно, напевно, йому сподобалося. Він спритно плигнув у діжку, там укублився гарненько, скрутився калачиком і миттю заснув. А ми з Мишком прихопили бичколовки — вудки-сіпапки, наживу — солону тюльку та кошика дня риби, й побігли до моря. Йти було недалечко. Провулочком дісталися хати дідуся Мореписця, а тоді, подолавши останню перепону — камкову загату, опинилися на березі нашого круглого, мов блюдце, Бугазика.