Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
— Може, картоплі начистити? — підсів до мене Мишко.
— Юшка з картоплею, друже, то вже не юшка.
— А що?
— Рибний суп. А ми з тобою зваримо справжню рибальську юшку. А як хочеш помогти, набери в казанок води з діжки і розпалюй кабицю.
Коли повернулася мама, серед столу стояв казанок, а подвір´я було сповнене апетитними пахощами.
— Ну й молодці! — зраділа вона. — Що то діти з рибальського роду!
Після вечері ми з Мишком пішли до кімнати. Не встиг він порога переступити, як накинувся на мене із питаннями.
— Що то за рибина під стелею теліпається? А як вона там тримається? А що то за кола?
Я розповідав про дивовижну севрюжку-вітровказ, а він слухав, і видно було по обличчю, не вірив жодному моєму слову.
— Баєчки, — врешті посміхнувшись, мовив він. — Видумати можна будь-що.
— Значить, не віриш?
— Ні. Повірю, коли ти відразу скажеш, яка буде погода завтра.
— Скажу про це опівночі або вранці.
— Еге, Юро. Уранці я й сам, без отієї твоєї рибини побачу, що діється надворі.
— А я розповім про це не виходячи з хати.
— Подивимося… — сонно промимрив Мишко і вклався на розкладачці.
Коли нарешті у кімнаті запанувала тиша, я почув, як спокійно зітхає вечірнє море. Отак, вслухаючись у нічні звуки, непомітно заснув і я.
Пух переслідує злодія
Мишко не забув нашої вечірньої розмови. Не встиг я розплющити очі, коли чую:
— А глянь-но, Юрку, яка сьогодні буде погода?
Я глянув на севрюжку і побачив, що вона націлила свого носа прямісінько на синє кружало.
— Надворі повіває легенький вітерець з моря, ми називаємо його моряною, — сказав я, а тоді підійшов до севрюжки і помацав її носа. Він був холоднуватий і сухий. — День буде сонячний, безхмарний…
— Перевіримо! — підхопився з ліжка Мишко, і ми побігли у двір.
Народжувався погожий день: небо було високе й синє, вітерець перебирав блискучі листочки на маківці нашої тополі.
— Оце так чудеса! — від здивування мій гість аж витріщив очі. — Як же риба дізнається про те, що діється у дворі?
А я блимав очима й не знав, що відповісти. Дідусь нічого мені про це не казав.
— Біотоки, — бовкнув я перше, що спало мені на думку.
— Бі-о-о-т-о-к-и, — спроквола повторив Мишко. — Я це слово вже чув, а от що воно таке, не знаю… — він на хвильку замислився, а я, скориставшися цим, поспішив змінити розмову:
— Слухай, а як там наш Пух? Давай глянемо.
— Давай, — погодився Мишко.
І ми помчали. Пробігаючи повз сарайчик, де під стріхою лежала його снасть, Мишко сумовито мовив:
— А коли ж ми, Юрку, за дивовижею попливемо? Я ж обіцяв…
Я промовчав. Відверто кажучи, мені не вірилося, що ми її швидко знайдемо. І водночас у мене з´явилася хороша ідея, як відвернути увагу Мишка від тієї морської чудасії.
— Дивина сидить недалечко, вважай поруч. Хочеш покажу?
— Та ти що? — аж спинився Мишко. — Справжня, морська? Чого ж ти мовчиш? Побігли!
— Гайда, — підхопив я. — Тільки дивина не морська, а летюча — голуб.
— Голуб! Теж мені чудо-юдо знайшов, — розчаровано проказав Мишко. — Та знаєш, скільки їх живе у нас на горищі!
— Еге, так у тебе ж дикуни, а в мене — справжній поштар.
— Що? Поштовик? Справжній? А де ти його дістав?
— Сам прилетів, певне, заблукав.
— І кільце на ніжці є? — допитувався Мишко.
— Аякже, який же поштар без кільця…
Мій голубник, обвитий виноградною лозою, височів серед нашого городу, а над ним здіймалася щогла з перекладинкою.
Зупинилися під голубником.
— Почекай хвилинку, — сказав я Мишкові, по драбинці хутенько дістався голубника, простяг руку, щоб відкрити фанерні дверцята, і сторопів: дверцята, які я завжди щільно зачиняв, чомусь були навстіж відкриті. Я зазирнув у голубник і все зрозумів…
— Поштар зник! — видихнув я.
— Не може бути! — озвався Мишко знизу.
За мить він опинився поруч зі мною і, поправивши окуляри, уважно оглянув дверцята.
— Он воно що… Поштаря вкрав звірок. Бачиш, Юро, оно шерстинки до поріжка поприлипали.
А я тих шерстинок і не помітив.
— Кіт?!
— Ні. Наче не схоже.
— Хто ж тоді?
— Важко сказати. Думаю, без мого Пуха нам не обійтися, — Мишко миттю зіскочив на землю і помчав по свого гавкуна.