Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Жахом стиснуло горло. Рощин весь знітився… Що ж робити? Встати, піти? Але Телєгін може впізнати його — розгубиться, гукне його. Як врятувати?
Непорушно, наче сонні, сиділи Рощин і Іван Ілліч близько на дубовому дивані. Вокзал спорожнів у цю годину. Сторож зачинив перонні двері. Тоді Телєгін промовив, не розплющуючи очей:
— Спасибі, Вадиме.
У Рощина нестримно затремтіла рука. Іван Ілліч легко підвівся і пішов до виходу на майдан спокійною ходою, не обертаючись. Через хвилину Рощин кинувся слідом за ним. Він оббіг навколо вокзальний майдан, де біля рундуків під білим сонцем, від якого топився асфальт, під в’язками копченої риби дрімали смугляві люди… Спалене було листя на деревах, спалене все повітря, насичене міським пилом. «Обняти його, тільки обняти», — і червоні круги пливли у Рощина перед очима. Телєгін як крізь землю провалився.
В ту годину, коли погасла степова зоря, коли Рощин, вилізши на вагонну полицю, глухо заснув під стукіт вагонних коліс, — та, кого він шукав, за ким душа його, хвора від крові й ненависті, болісно занудьгувала, — його дружина Катя їхала в степу на тачанці. Плечі її були закутані хусткою. Поруч сиділа красуня Мотрона Красильникова. Бряжчало залізо тачанки. Пофоркували коні. Безліч підвід розтяглося попереду й позаду по степу, приховані сутінками зоряної ночі.
Олексій Красильников, попустивши віжки, сидів на передку, Семен — боком на полудрабку тачанки, по чоботях його хльоскали реп’яхи і кашка. Пахло кіньми, полином. Катя думала в напівдрімоті. Вітерцем холодило плечі. Не було краю степові, не було краю дорогам. Споконвіку йшли коні, рипіли колеса, і знову йдуть, як тіні стародавніх кочовищ…
Щастя, щастя — вічна туга, край степів, синій берег, лагідні хвилі, мир, достаток.
Мотрона придивилась до Катиного обличчя, усміхнулась. Знову тільки тупіт копит. Армія виходила з оточення. Батько Махно звелів іти тихо. Важкі плечі Олексія сутулились, — мабуть, змагала дрімота. Семен сказав неголосно:
— Не відбиваюсь я від вас… При чому — Семен, Семен… (Мотрона коротко зітхнула, відвернулась, дивилася в степ). Я Олексієві казав ще весною: не стрічка мені матроська дорога, дорога справа… (Олексій мовчав). Флот тепер чий? Наш, селянський. Що ж, коли ми всі розбіжимося? Адже за одну справу боремось, — ви тут, ми — там…
— А що тобі там пишуть? — спитала Мотрона.
— А пишуть, щоб неодмінно повернувся на міноносець, інакше вважатимуть дезертиром, поза революційним законом.
Мотрона здвигнула плечем. Від неї так і пашіло жаром. Але стрималась, нічого не відповіла. Через деякий час Олексій випростався на передку, прислухався, показав у темряву пужалном:
— Катеринославський скорий…
Катя придивилась, але не побачила поїзда, що відвозив Вадима Петровича, який спав у купе на верхній полиці,-тільки почула свист, протяжний і далекий, і він пронизливим сумом відгукнувся в ній…
В Катеринославі прямо з вокзалу Вадим Петрович пішов по кондитерських, розпитуючи про Катю. Він заходив у жаркі кофейні, повні мух на непротертих вікнах і на марлі, якою накриті були солодощі, читав коленкорові вивіски: «Версаль», «Ельдорадо», «Симпатичний закуток»; з дверей цих підозрілих ресторанчиків дивилися на нього виряченими, як яєчний білок, очима смугляві вусачі, готові, якщо потрібно, приготувати шашлик з чого завгодно. Він питав і тут. Потім почав заходити підряд у всі магазини.
Нещадно пекло сонце. Сила-силенна різноманітного люду гомоніла й тинялася на подвійних алеях під пишними ясенами Катерининського проспекту. Дзвеніли обдерті трамвайчики. До війни тут створювалась нова столиця Південної України. Війна припинила її зростання. Зараз під владою гетьмана й охороною німців місто знову ожило, але вже по-інакшому: замість контор, банків, торговельних складів відкривались картярські будинки, міняльні крамниці, шашличні й лимонадні: діловий гомін і торговий рух змінилися істеричною метушнею продавців валюти, що бігали з небритими щоками, в картузиках на потилиці по кофейнях і перехрестях, вигуками неймовірної кількості чистильників чобіт і продавців гуталіну — єдиної індустрії того часу, — настирливістю зловісних бродяг, завиваннями оркестриків із «симпатичних закутків», безладною штовханиною гулящої юрби, яка жила купівлею і продажем фальшивих грошей і неіснуючих товарів.
У розпачі від марних шукань, приголомшений, змучений Вадим Петрович сів на лаву під акацією. Мимо нього пливла юрба: жінки, і пишно вбрані, і чудні, — в одягу з портьєр, в національних українських костюмах, жінки з мокрими від спеки, підведеними очима, з струменями поту на загримованих щоках; схвильовані спекулянти, що протовплювались, як маніяки, з простягнутими руками крізь цю юрбу жінок; гетьманські, з тризубцем на картузах, до дурості пихаті чиновники, заклопотані ідеями грошових комбінацій і крадіжок казенного майна; рослі й широкоплечі, з волячими потилицями гетьманські січовики, вусаті гайдамаки у величезних шапках з малиновим верхом, у синіх, як небо, жупанах і в дивовижних, з матнею, шароварах, за якими два століття нудьгували «самостійні» вчителі гімназій і галичанські романтики. Пливли в юрбі недоторканні німецькі офіцери, що дивилися з презирливою усмішкою поверх голів.