Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Опівдні з вокзалу взяв візника. Міста не можна було впізнати. Садова вулиця чисто заметена, дерева підстрижені, гарно вбрані жінки, всі в білому, гуляючи з того боку, де тінь, відбиваються в дзеркальних вікнах магазинів.
Рощин крутився на візнику, шукаючи очима Катю. Що за чорт? Жінки, як із забутого сну, — в капелюшках із старомодним пір’ям, у панамах, у білих шарфах. Білі ніжки летять по вимитому похмурими двірниками асфальті, жодної плями крові на цих білих панчішках. Так ось навіщо стоїть заслон у Великокняжеській? Четвертий тиждень б’ється Денікін з червоними полчищами. Ось вона — проста, як апельсин, правда білої війни!
Рощин гірко усміхнувся. На перехрестях стояли німці в нудотно знайомих сіро-зелених мундирах, в новеньких кашкетах — свої, домашні! Ах, ось один викинув з ока монокль, цілує руку високій веселій красуні в білому…
— Візник, давай швидше!
Підполковник Тетькін стояв кол® воріт свого будинку. Вадим Петрович, під’їжджаючи, вискочив з прольотки і побачив, що Тетькін відступає назад, очі його округлюються, витріщаються, товстенька рука піднялась і замахала на Рощина, ніби відхрещуючись.
— Здравія желаю, підполковнику… Невже не впізнали? Я… Ради бога, як Катя? Здорова? Чому не…
— Матінко моя, живий! — жіночим голосом крикнув Тетькін, — Голубчику мій, Вадиме Петровичу! — і він припав, обняв Рощина, замочив йому щоку слізьми.
— Що трапилось? Підполковнику… говоріть усе…
— Чуло моє серце — живий… А як же бідна Катерина Дмитрівна побивалася! — І Тетькін безладно почав розповідати про те, як вона ходила до Онолі, і він не знати навіщо запевнив її, що Рощин загинув. Розказав про Катине горе, від’їзд.
— Так, так, — твердо промовив Рощин, дивлячись під ноги, — куди ж поїхала Катерина Дмитрівна?
Тетькін розвів руками, добре обличчя його зобразило болісне бажання допомогти.
— Пригадую, казала, що їде в Катеринослав… Нібито навіть хотіла там у кондитерський заклад якийсь на роботу стати… З розпачу — в кондитерську… Я ждав — напише, — ані рядка, як у воду впала…
Роїцин відмовився зайти випити склянку чаю і зараз же повернув на вокзал. Поїзд на Катеринослав відходив увечері. Він пішов у зал для дожидання першого класу, сів на твердий дубовий диван, сперся на лікті, закрив долонею очі — і так на довгі години залишився нерухомим…
Хтось, з полегшенням зітхнувши, сів поруч з Вадимом Петровичем, видно, надовго. Сідали до цього багато інших, посидять та й підуть, а цей почав дригати ногою, стегном, трясучи весь диван. Не йшов і не переставав дригати. Не віднімаючи руки від очей, Рощин сказав:
— Слухайте, ви не можете перестати дригати ногою?..
Той охоче відповів:
— Пробачте, — погана звичка. — І сидів після цього нерухомо.
Голос його вразив Вадима Петровича: страшенно знайомий, зв’язаний з чимось далеким, з якимось прекрасним спогадом. Рощин, не віднімаючи руки, крізь розсунуті пальці одним оком скоса глянув на сусіда. Це був Телєгін. Витягнувши ноги в брудних чоботях, склавши на животі руки, він, здавалось, дрімав, прихилившись потилицею до високої спинки. На ньому був вузький френч, що тиснув під пахвами, і новенькі підполковницькі погони. На худому бритому загорілому обличчі його застигла усмішка людини, яка відпочиває після невимовної втоми…
Після Каті він був для Рощина найближчою людиною, як брат, як дорогий друг. На ньому лежало світло чарів сестер — Даші і Каті… Від здивування Вадим Петрович мало не крикнув, мало не кинувся до Івана Ілліча. Але Телєгін не розплющував очей, не ворушився. Секунда минула. Він зрозумів — перед ним був ворог. Ще в кінці травня Вадим Петрович знав, що Телєгін — в Червоній Армії, пішов туди своєю охотою і мав добру репутацію. Одягнений він був явно в чуже, можливо, взяте у ним же вбитого офіцера, в підполковницькі погони (а всього він був штабс-капітан царської армії)… Рощин відчув раптом липку гидливість, яка звичайно кінчалась у нього спалахом пекучої ненависті: Телєгін міг тут бути тільки як більшовицький контррозвідник…
Треба було негайно піти і сказати комендантові. Два місяці тому Рощин не завагався б і на мить. Але він приріс до дивана, — не мав сили. Та й гидливість ніби відійшла… Іван Ілліч, — червоний офіцер, — ось він, поруч, такий, як і був, — стомлений, весь — добрий… Не за гроші ж пішов, не вислужуватись, — яка дурниця! Розсудливий, спокійний чоловік, пішов тому, що вважає цю справу справедливою… «Так само, як я, як я… Виказати, щоб через годину чоловік Даші, мій, Катин брат, валявся без чобіт під парканом на купі сміття…»