Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Гимза, здавалося, дрімав. Він не ворухнувся, тільки повернув очі в бік Івана Ілліча:
— Поранений?
— Дрібниця, подряпина… Провалявся півночі в пшениці… Відбився від своїх, — така плутанина… Де полк?
— Сядь, — сказав Гимза. — їсти хочеш?
Він насилу підняв руку, віддав ложку. Іван Ілліч накинувся на горщик з прохололим борщем, аж застогнав. З хвилину їв мовчки.
— Наші билися вчора, товаришу Гимза, цепи і піднімати не треба: на триста, на чотириста кроків кидалися в штики…
— Попоїв, годі, — сказав Гимза. Телєгін поклав ложку. — Ти чув наказ по армії?
— Ні.
— Сорокін — верховний головнокомандуючий. Зрозуміло?
— Ну що ж, це добре… Ти бачив його вчора? Кинувши повіддя, пер у самий вогонь, — червона сорочка, весь на видноті. Бійці, як забачать його, — ура! Якби не він учора, — не знаю… Ми ще дивувалися вчора: просто цезар.
— Отож-бо, що цезар, — сказав Гимза. — Жаль —, розстріляти його не можу.
Телєгін опустив ложку:
— Ти… смієшся?
— Ні, не сміюсь. Тобі однаково цих ділов не зрозуміти. — Важким поглядом, не кліпаючи, він дивився на Івана Ілліча. — Ну, а ти не зрадиш? (Телєгін спокійно глянув йому в очі). Ну що ж… Хочу доручити тобі трудну справу, товаришу Телєгін… Думаю я, — мабуть, ти найбільш підходящий… На Волгу тобі треба їхати.
— Слухаю.
— Я напишу всі мандати. Я тобі дам листа до голови Військової ради. Якщо ти не справишся, не передаси, — тоді краще йди до білих, назад не з’являйся. Зрозумів?
— Гаразд.
— Живим в руки не давайся. Більше за життя бережи листа. Потрапиш у контррозвідку, — все зроби, з’їж цього листа, чи як там… Зрозумів? — Гимза заворушився й опустив на стіл кулак так, що горщик підстрибнув. — Щоб ти знав, — в листі ось що буде: армія в Сорокіна вірить. Сорокін зараз герой, армія за ним куди завгодно піде… І я вимагаю розстрілу Сорокіна… Негайно, поки він революцію не осідлав. Запам’ятав? Ці слова — твоя смерть, Телєгін… Зрозуміло?
Він помовчав. По лобі його повзли мухи. Телєгін сказав:
— Добре, буде зроблено.
— Значить, їдь, друже… Не знаю, — через Святий Хрест, на Астрахань — далеко… Краще тобі пробиратися Доном на Царицин. До речі, розвідаєш, як там у білих в тилах… Візьми офіцерські погони, покрасуйся. Які тобі — капітанські чи підполковницькі?
Він усміхнувся, поклав Телєгіну руку на коліно, поляпав, як дитину:
— Поспи годин зо дві, а я напишу листа.
X
Тритижнева відпустка була нарешті одержана. Вадим Петрович Рощин, розбитий, хворий, розтерзаний суперечностями, перебував у той час у добровольчому гарнізоні на станції Великокняжеській. Великих боїв не було, — всі сили червоних відтягнулись далі на південь, на боротьбу з головними силами Денікіна. А тут, по станицях на річках Маничі й Салі, спалахували подекуди заворушення, але козачі каральні загони отамана Краснова проворною рукою заспокоювали гарячі голови: де напоумляли честю, де шомполами, а де вішали.
Він усміхнувся, поклав Телєгіну руку на коліно, посилаючись на контузію. Коли можна було, не ходив на офіцерські гульбища, що влаштовувались на відзначення перемог Денікіна. І дивно: тут, в гарнізоні, так само, як і в діючій армії, до Рощина всі ставились насторожено, з прихованою ворожнечею.
Кимось, десь була пущена чутка про його «червоні підштанки», — так до нього це і прилипло.
В окопах під Шабліївкою вільноопреділяючийся Онолі стріляв у нього. Рощин виразно пам’ятав цю мить: гуркіт снаряда з бронепоїзда, крик ротного: «Лягай!» Розрив. І — запізнілий револьверний постріл, удар, як палицею, в потилицю, і східні очі Онолі, що. мигнули лютою радістю.
Тільки один чоловік міг повірити на слово честі Рощину — генерал Марков. Але він був убитий, і Вадим Петрович вирішив більше не порушувати непевної справи проти хлопчиська.
Його мучило: звідкіля ж така ненависть до нього? Хіба не було ясно, що він чесний, що він безкорисливий, що його вчинками керує тільки ідея величі Росії? Не за генеральськими погонами він пішов у ці страшні степи…
Рощину бракувало уміння нещадно ясно бачити речі. Розум його офарбовував світ і події в те, що він сам вважав кращим і головним. Те, що не підходило, пропускалось мимо очей, від настирливого він кривився. І світ він уявляв собі як закінчену систему. Походило це, мабуть, від вродженого панства, від багатьох поколінь благодушно безтурботних поміщиків. Ця зникла порода над усі блага ставила мирну благодушність і нав’язувала її всьому і всюди. Шмагали мужика на конюшні, — ну що ж: покричить-покричить мужик і після лози покається, йому ж буде краще — розкаяному і вгамованому. Протестують векселі, маєток іде з торгів, — що ж вдієш? Можна прожити й у флігельку, в лопухах і агрусі, без галасливих бенкетів: воно, може, так і душі буде спокійніше на старість… Ніякими зусиллями долі не вдавалось збити з пантелику благодушно безтурботного поміщика. І вироблявся у нього особливий лагідний погляд — бачити в усьому лише найпрекрасніше і найблагородніше!