Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
В деяких місцях проголошувалась республіка з підпорядкуванням самарському центру. Охорона території доручалась кінноті, піхота мобілізувалась тільки в разі нападу червоних. Для озброєння кінноти придатні були коси, — їх сторч прив’язували до тичок. Такі куркульські армії були страшні. Вони з’являлися несподівано з степового марева, налітали в хмарах куряви на цепи й кулемети червоних. Тут билися свої: брат на брата, батько на сина, кум на кума, — значить, без страху і нещадно. Розбивши червоних, кіннота озброювалась кулеметами й гвинтівками, але кіс не кидала.
Ні літописів, ні воєнних архівів не залишилось від цієї великої селянської війни в самарських степах, де ще збереглися в пам’яті походи Омеляна Пугачова. Хіба тільки на храм засперечаються за відром горілки батько з сином про колишні бої, докоряючи один одному за стратегічні помилки.
— Пам’ятаєш, Яшко, — скаже батько, — почали ви в нас гатити під Колдибанню з гармати? Неодмінно, думаю, це мій Яшка, сучий син… От же свого часу вух йому не поодривав. А здорово ми вас наполохали… Добре, що ти мені тоді не попався…
— Хвались, хвались! А взяла наша…
— Нічого, при нагоді — знову розійдемось.
— Що ж, і розійдемось… Ти як був куркуль, так і своєю кривавою точкою зору і лишився.
— Вип’ємо, синку!
— Вип’ємо, тату!
Пароплав підійшов до лівого берега. Кинули трап, і на борт піднявся командир пугачовського загону Захаркін. Чоловік із закарлюченим носом, як у орла стерв’ятника. Він був такий дужий і кремезний, що сходні затріщали під ним. Злинялий френч його тріснув під пахвами. По високих чоботях била крива шабля. Його старші брати, селяни Утевської волості, командували вже дивізіями.
За ним піднялося шестеро партизанів — командний склад, — одягнені мальовничо й незвичайно: вилинялі, в дьогтеві й поросі сорочки, розстебнуті коміри, у того валянки з шпорами, у того — личаки; кулеметні стрічки, гранати за поясом, німецькі плоскі штики, обрізи.
Захаркін і Хведін зустрілись на капітанському містку, потиснули руки — один дужче за одного. Почастували один одного цигарками. Хведін коротко ознайомив з воєнною обстановкою. Захаркін сказав:
— Я знаю, хто в Хвилинську воду каламутить, — Кукушкін, голова земської управи… Мені б цю сволоту живим узяти.
— А як у вас з гарматою, — сказав Хведін, — справна?
— Стріляє, але прямою наводкою, без прицілу, націляємось через дуло. Зате б’є, проклята: бахнеш — дзвіниця або водокачка в дрізки!
— Гаразд. А про десант і обхідний рух як думаєте, товаришу Захаркін?
— Кінноту перекинемо на той берег. Пароплавик оцей може перевезти сотню бійців?
— Заіграшки, — за два рейси.
— Ну, тоді й говорити нічого. Смеркне — перекинемо кінний десант трохи вище міста. Гармату поставимо на пароплав. А на світанку атакуємо.
Хведін доручив Івану Іллічу командувати стрілецьким десантом, який призначався для удару — в лоб по жристанях. Смерком пароплав обережно, без вогнів, пішов бічним річищем Волги вздовж острова. В тиші чути було тільки голос матроса, що вимірював глибину.
Слідом за пароплавом ішли по березі й пугачовці. Хвалинським була роздана зброя, вони лежали на піску. Телєгін ходив коло самої води, поглядаючи, щоб не курили, не запалювали вогню. Ледве чутно хлюпотіла ріка об пісок. Пахло болотяними квітами. Дзвеніли комарики. Люди на піску принишкли.
Ніч ставала все чорніша, все оксамитніша, обсипалася зірками. З степового берега повівало духом сухого полину, булькотіли перепелиці: «Спать пора…» Іван Ілліч ходив вздовж води, розганяючи сон.
Коли ніч переламалась, небо втратило оксамитну чорноту і далеко з-за ріки закукурікали півні, — по воді, що ледве задиміла туманом, заляпали колеса. Підходив пароплав. Іван Ілліч оглянув барабан револьвера, підтягнув паска на штанах і пішов вздовж сонних, поляскуючи їх паличкою по ногах:
— Товариші, прокидайтесь.
Люди очманіло схоплювались. Тремтячи від холоду, підводились, не зразу добираючи спросоння, що воно має бути… Багато хто пішов пити, опускаючи голову в воду. Телєгін командував стиха. Треба було наносити прикриття, — бійці почали стягати сорочки, насипали їх піском і укладали вздовж фальшборту. Працювали мовчки, — було не до жартів.
Починало розвиднятися. Приготування закінчились. Невелику гірську заіржавлену гармату встановили на носі. П’ятдесят бійців піднялися на борт, лягли за мішками. Хведін став на штурвал:
— Вперед, самий повний!
Закипіла вода під колесами. Пароплав швидко обійшов острів і головним річищем побіг на місто. Там дене-де жовтіли вогники. Позаду вимальовувалась невиразна лінія гір, укрита ніччю. Тепер голосно чути було крики півнів.