Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Рощин дивився — і злість роздувала йому серце. «Взяти б полити гасом, спалити всю цю наволоч…» Він випив у відкритій ятці склянку морсу і знову пішов з дверей у двері. Тільки тепер він почав розуміти марність цих шукань. Катя, без грошей, сама-одна, невміла, боязка, розбита горем (з гострим жахом він знову і знову згадував про склянку з отрутою в московській квартирі), — десь тут, у цій божевільній юрбі… До неї торкаються липкі руки валютчиків, звідників, шашличників, по ній повзають мерзенні очі…
Він задихався… Ліз з розчепіреними ліктями прямо в юрбу, не відповідаючи на крики і лайку. Увечері він взяв за величезну ціну номер у готелі, — темну щілину, де вміщалося тільки залізне ліжко з пролежаним матрацом, — стягнув чоботи, ліг і мовчки, уткнувши сиву голову в руки, плакав без сліз…
Перейшовши пішки донський кордон, Телєгін заховав полковницькі погони в заплічний мішок; поїздом добрався до Царицина і там сів на величезний теплохід, набитий од верхньої палуби до трюму селянами, фронтовиками, дезертирами, біженцями. В Саратові пред’явив у ревкомі документи і на буксирному пароплаві подався на Сизрань, де був чехословацький фронт.
Волга була пустинна, як у ті напівміфічні часи, коли до її піщаних берегів підходила кіннота Чінгісхана напувати коні з великої ріки Ра. Дзеркальна ширина повільно пливла в смужках піщаних урвищ, заливних лугів, порослих зеленим верболозом. Рідкі села здавалися покинутими. На схід стелились рівні степи, в хвилях спеки, в міражах. Повільно пливли відображення хмар. І тільки заклопотано ляпали в тиші пароплавні колеса по синіх водах.
Іван Ілліч лежав під капітанським містком на гарячій палубі. Він був босий, у ситцевій непідперезаній сорочці; золотиста щетина відросла у нього на щоках. Він розкошував, як кіт на сонці, втішався тишею, вологим запахом болотяних квітів, що повівав з низького берега, сухим тирсовим рухом степів, неосяжними потоками світла. Це був розкішний відпочинок.
Пароплав віз зброю і патрони для партизанів степових повітів. Червоноармійці, що супроводили вантаж, розімлівали від повітря, — деякі спали, деякі, виспавшись, співали пісень, дивлячись на прозорі води. Командир загону, товариш Хведін, чорноморський матрос, по кілька разів на день брався соромити бійців за несвідомість, — вони сідали, лягали коло нього, підперши щоки.
— Повинні ви зрозуміти, братішки, — говорив він їм хриплуватим голосом, — не воюємо ми з Денікіним, не воюємо ми з отаманом Красновим, не воюємо ми з чехословаками, а воюємо ми з усією кривавою буржуазією обох півкуль… Світового буржуя треба бити на смерть, поки він остаточно не набрався сили… Нам, ррруським (слово це він вимовляв виразно і форсисто), нам співчувають кровні брати, пролетарі всіх країн. Вони ждуть одного, — щоб ми доконали у себе паразитів і пішли підсобляти їм у класовій боротьбі… Це без слів зрозуміло, братішки. Як сміливішого за ррруського солдата не було на світі, — сміливіший тільки моряк-червонофлотець, так що у нас всі шанци. Зрозуміло, красавці? Це арифметика, що я кажу. Сьогодні бої під Самарою, а через недовгий час бої будуть на всіх материках…
Хлопці слухали, дивлячись йому в рот. Хто-небудь зауважував спокійно:
— Еге ж… Заварили кашу… На весь світ!
З лівого боку засиніли Хвалинські гори. Товариш Хведін дивився в бінокль. Городок Хвалинськ, лінивий і сонний, ясніше проступав за купами дерев. Тут повинні були брати нафту.
Сивенький капітан став коло стернового. Ріка розділялась на три річища, обходячи наносні верболозні острови, фарватер був примхливий. Хведін підійшов до капітана.
— В місті жодної душі не видно, що воно за штука?
— Нафту треба нам брати обов’язково, як хочете, — сказав капітан.
— Треба, то підчалюй.
Пароплав, що проходив коло самого острова, де гілля осокорів майже торкалося колісних кожухів, загудів, почав завертати. В цей час з острова, з густого верболозу, закричали розпачливі голоси: