Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Ця відсутність їдкого погляду на осіб і вчинки була й у Вадима Петровича. (Правда, події останніх років дуже пошарпали його романтизм, вірніше — від нього залишилось тільки лахміття). Йому тепер весь час доводилось жмуритися. Ось чому він не хотів, наприклад, відвідувати офіцерське зібрання.
Ці люди, — жменька офіцерів і юнкерів, — повинні були, на його думку, носити, як хрестоносці, білий одяг: адже вони підняли меч проти бунтівливої черні, проти чорних вождів, антихристових або німецьких, — чорт їх там розбере, — слуг і поплічників. (З цим зарядом ідей Рощин і потрапив на Дон).
Але на офіцерських гульбищах було дико слухати галасливі хвастощі під дзенькіт стопок, похвали братовбивчому молодецтву. Ці молоді, колись випещені обличчя «хрестоносців» спотворені нетерплячкою вбивати, карати, мститись; ось вони, стоячи із стопочками дев’яностоп’ятиградусного спирту, співають мертвий гімн тому, хто був наймізернішим з людей, був розстріляний, спалений, розвіяний по вітру, як колись Лжедмитрій, і, якби можна було зібрати всю кров, пролиту з його безсилої волі, то народ, звичайно, втопив би його живого в цьому глибокому озері…
Здавалося (на це і жмурився Рощин), цей мертвий гімн був єдиною ідеєю у його однополчан… Очистити Росію від більшовиків, дійти до Москви. Дзвонять в усі дзвони… Денікін в’їжджає в Кремль на білому коні… Так, так, усе це зрозуміло. Але ж далі що, — найголовніше? Про Установчі збори, наприклад, непристойно було й говорити серед офіцерів. Значить: гімн мерцеві?
Що ж вабило цих людей на боротьбу і смерть? Рощин жмурився… Підставляти груди під кулі й пити спирт у теплушках вже не було героїзмом, — застаріло. Це робили і хоробрі й боягузи. Переборення страху смерті увійшло в побут, життя стало дешевим.
Героїзм був у зреченні самого себе в ім’я віри і правди. Але тут знову жмурки, без кінця жмурки… В яку правду вірили його однополчани? В яку правду вірив він сам? У велику трагічну історію Росії? Але це була істина, а не правда. Правда — в русі, в житті, — не в перегорнених сторінках запорошеного фоліанта, а в тому, що тече в майбутнє.
В ім’я якої правди (якщо не вважати московського передзвону, білого коня, квітів на штиках та іншого) потрібно вбивати російських мужиків? Це питання починало хитатися у свідомості Вадима Петровича, коливатися, як відображення в воді, куди кинули камінь. Отут і починалось його болісне роздвоєння. Він був чужий серед однополчан, «червоні підштанки», «мабуть, чи не більшовичок».
Дедалі частіше з палаючими від сорому вухами він згадував останню розмову з Катею. Вона стискала руки, задихалась від хвилювання, ніби з-під ніг Вадима Петровича сипалися камінці у прірву: «Треба робити щось зовсім інше, Вадиме, Вадиме!!»
Йому ще трудно було признатися, що Катя, мабуть, мала рацію, що він безнадійно заплутується, що дедалі менше розуміє — звідки береться, зростає, як кошмар, сила «бунтівливої черні», що зопалу пояснювати, ніби народ обманутий більшовиками, — жахлива дурість, бо ще не відомо, хто кого призвав: більшовики революцію, чи народ більшовиків, що йому зараз більше нікого обвинувачувати, — хіба що самого себе.
Катя мала рацію в усьому. З старого життя вона винесла в ці бентежні часи один захист, один скарб — любов і жалість. Він згадував, як вона йшла по Ростову, в хустинці, з вузликом, — лагідна супутниця його життя… Люба, люба, люба… Покласти голову їй на коліна, притулити до обличчя її ніжні руки, сказати тільки: «Катю, я знесилився…» Але безглузда гордість вковувала Вадима Петровича. На курній вулиці станиці, в строю, в офіцерському зібранні з’являлася його худа постать, наче затягнута в залізний корсет, голова, зовсім уже сива, погордливо підведена… «Йолки мальовані,- говорили про нього, — тон держить, подумаєш — лейбгвардієць, сволота піхотна…»
Він послав Каті два коротеньких листи, але відповіді не одержав. Тоді він вирішив написати підполковникові Тетькіну. Але в цей час надійшла відпустка, і Вадим Петрович негайно виїхав у Ростов.