Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Він напився, одержав скибку і прихилився до воза, їв, дивлячись на зірки. Люди коло вогнища здавались заспокоєними, багато з них спали. Але ті, що підходили з поля, ще кипіли злістю. Лаялись, погрожували в темряву, хоч їх ніхто не слухав. Сестра роздавала скибки хліба і кварти з водою.
Один, чорнобородий, голий по пояс, приволік полоненого і збив його з ніг коло вогнища.
— От, сука, паразит… Допитуй його, хлопці.
Він копнув лежачого чоботом і відступив, підтягаючи штани. Запалі груди його роздувались. Іван Ілліч впізнав Чортогонова і — відвернувся. Кілька чоловік кинулись до лежачого, нагнулись:
— Вільноопреділяючийся… (Зірвали з нього погони, кинули у вогонь).
— Хлопчина, а злий, гадюка!
— За батьківські капітали пішов воювати… Видно, з багатеньких…
— Очима блискає, от сволота…
— Чого на нього дивитись, пусти-но…
— Стривай, може, в нього які-небудь папери, — в штаб його…
— Волочи в штаб…
— Ні! — закричав Чортогонов, кидаючись. — Він ранений лежить, я підходжу, — бачиш чоботи ось, — він в мене два рази стріляв, я його не віддам… — І він закричав до полоненого ще дикіше: — Скидай чоботи!
Іван Ілліч знову скоса глянув. Оббрита кругла юнацька голова вільноопреділяючогося виблискувала при вогні. Зуби були вишкірені, зіниці великих очей металися, маленький ніс весь узявся зморшками. Мабуть, він зовсім втратив розум… Різким рухом схопився. Ліва рука його, як нежива, висіла в розірваному, закривавленому рукаві. Між зубами залунав тихий свист, він навіть шию витягнув… Чортогонов поточився назад, — таке було страшне це живе видіння ненависті.
— Еге! — промовив з юрби чийсь густий голос. — А я ж його знаю, у батька його працював на тютюновій фабриці, — то ж ростовський фабрикант Онолі…
— Знаємо, знаємо, — загули голоси.
Нагнувши лоба, Валер’ян Онолі закрутив головою, закричав з пронизливим хрипінням:
— Мерзотники, хами, черррвона наволоч! В морду вас, в морду, в морду! Мало вас били, вішали, собаки? Мало вам, мало? Усіх за члени перевішаємо, хамові сволочі…
І, нічого вже не тямлячи, він схопив Чортогонова за кудлату бороду, почав бити його чоботом у голий живіт…
Іван Ілліч зараз же відійшов од воза. Грізно загомоніли голоси, гострий крик прорізав їх наростаючий гнів. Над юрбою піднялось розчепірене тіло Валер’яна Онолі, що дригало ногами, злетіло і впало… Високо шугнув над вогнищем стовп дрібних іскор…
В передранішній прохолоді степу заляскали батогами ще ліниві постріли, урочисто прокотився гарматний гуркіт. Це колони Дроздовського і Боровського знову пішли в наступ з-за річечки Кірпелі, щоб відчайдушним зусиллям повернути щастя на свій бік.
Тієї ж ночі командарм Сорокін одержав з Катеринодара наказ від ЦВК, що безперервно засідав, бути головнокомандуючим усіма червоними силами Північного Кавказу.
Повідомив його про це начальник штабу Бєляков: з телеграфною стрічкою кинувся в вагон головкома і, скинувши йога ноги з койки, прочитав наказ, освітлюючи стрічку бензиновою запальничкою. Сорокін, не маючи сили прокинутись, витріщав очі, падав на гарячу подушку. Бєляков почав трясти його за плечі:
— Та прокинься ти, ваше високопревосходительство, товаришу головнокомандуючий… Хазяїн Кавказу — зрозумів? Цар і бог — зрозумів?
Тоді Сорокін зрозумів усю величезну важливість звістки, всю дивовижну долю свою, відбиту крапками й лініями на вузькій смужці паперу, що звивалася в пальцях начштабу. Він швидко підтягнув штани, накинув черкеску, пристебнув кобуру, шаблю.
— Негайно оголосити наказ по армії… Мені — коня…
На світанку Іван Ілліч Телєгін, після перев’язки, розшукуючи штаб свого полку, пробирався поміж возами. В цей час з боку вокзалу вулицею пролетіла купка конвойних з розмаяними башликами, попереду скакав сурмач, за ним — двоє: Сорокін, що рвав повід у гриватого коня, і козак із значком головнокомандуючого на списі. Як нічні духи у вихорі куряви, вершники помчали в бік пострілів.
На возах, мокрих від роси, підводились заспані голови, виставлялись бороди, хрипіли голоси. І вже далеко в степу співала сурма горніста, що скакав на коні, оповіщаючи про те, що головнокомандуючий близько, тут у бою, під кулями… «Зіб’ємо ворога, та-та-та, — співала сурма, — до перемоги і слави вперед… Для героя смерті нема, але слава навік, та-та-та…»
В мазаній хаті з вибитими віконцями Іван Ілліч знайшов Гимзу. Більше нікого з штабу полку тут не було. Гимза сутулувато сидів на лаві, величезний і похмурий, рука його з дерев’яною ложкою висіла між розведеними коліньми. На столі стояв горщик з борщем і поруч туго напханий портфель — весь апарат начальника особливого відділу.