Ходіння по муках

Піднімаючи кий, він вказував на майбутні енергетичні центри й описував по карті кола, в яких розташовувалась майбутня нова цивілізація, і кружки, як зорі, яскраво спалахували в сутінку величезної сцени. Щоб так освітлювати на коротеньку мить карту, треба було зосередити всю енергію московської електростанції, — навіть у Кремлі, в кабінетах народних комісарів, були викручені всі лампочки, крім одної — на шістнадцять свічок.

Люди в залі для глядачів, у кого в кишенях військових шинелей і прострілених бекеш було по жмені вівса, виданого сьогодні замість хліба, не дихаючи, слухали про запаморочливі, але реально здійсненні перспективи революції, що ставала на шлях творчості…

Телєгін тихенько говорив Даші:

— Путяща доповідь. Я цього інженера Кржижановського добре знаю. Ось закінчимо війну, — повернусь на завод, у мене теж дещо задумано… Страшенно хочеться, Дашенько, працювати… Якщо вони таку електричну базу підведуть, — страх що можна розгорнути… Чорт знає — які у нас багатства! Підняти на справжню роботу таку махину, — куди тій Америці! Ми багатші… Поїдемо з тобою на Урал…

Даша — йому:

— Будемо жити в рубленому будинку, чистому, чистому, з краплинами смоли, з великими вікнами… В зимовий ранок горітиме камін…

Рощин — Каті на вухо пошепки:

— Ти розумієш, якого смислу набувають усі наші зусилля, пролита кров, усі безвісні й мовчазні муки… Світ буде нами перебудовуватись для добра… Всі в цьому залі готові віддати за це життя… Це не вигадка, — вони тобі покажуть рубці й синюваті плями від куль… І це — на моїй батьківщині, і це — Росія…