Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Іван Ілліч стояв коло гармати. Він ніяк не міг уявити собі, що зараз треба буде стріляти в цю споконвічну тишу. Хвалинський житель, що взявся бути навідником коло гармати, смирний, схожий на дячка-риболова, сказав лагідним голосом:
— Дорогий товаришу командир, а що, — чи не вдарити нам по пошті? Якраз добре… Бачите — два вогники жовтіють…
— Вдарити по пошті! — гримнув у рупор голос Хведіна. — Готовсь! Гармата! Прямою наводкою!
Бомбардир присів, дивлячись крізь ствол гармати, — навів його на вогники. Заклав снаряд. Обернувся до Телєгіна:
— Товаришу дорогий, одійдіть трошки, бо розірвати може цю штуку…
— Вогонь! — гримнув Хведін.
Відскочивши, засліпила, вдарила гармата, покотився по воді гуркіт, луною озвався в горах. Недалеко того місця, де жовтіли вогники, блиснув розрив, і друга луна покотилася по горах.
— Вогонь, вогонь! — кричав Хведін, крутячи штурвал. — З лівого борту частий вогонь! Залпами, залпами по сволочах!
Він тупотів ногами, шаленів, гримів якимись дикими словами. З борту вистрілили безладним залпом. Хвалинський берег швидко наближався. Бомбардир акуратно зарядив і знову вистрілив, — було видно, як полетіли тріски від якогось сарая. Тепер виразно виступали обриси дерев’яних будинків, садки, дзвіниці.
Внизу на пристанях почали спалахувати голочки вогню з гвинтівок. І ось те, чого побоювався Телєгін, залунало: виразно, поквапливо застукотів кулемет. Звично підігнулись пальці на ногах, немов у всьому тілі стиснулись судинки. Телєгін присів коло гармати, показуючи бомбардирові на довгу будівлю на схилі гори.
— Спробуй-но влучити он у той ріг, де кущі…
— Ех-хе-хе, — сказав бомбардир, — будиночок хороший, та вже нехай.
Третій раз ударила гармата. Кулемет на хвилинку вщух і застукотів у другому вже місці, вище. Пароплав крутим поворотом підбігав до пристані. Високо — по трубі, по щоглі — різонуло кулями.
— Не дожидай причалу, стрибай! — кричав Хведін. — Ура, хлопці!
Заскрипів, затріщав борт конторки. Телєгін вискочив першим, обернувся до хлопців, що повзли через борти:
— За мною! Ура!
І побіг сходнями на берег. За ним загорлала юрба. Стріляли, бігли, спотикались. Берег був порожній. Начебто в садові зарості метнулося кілька постатей. Де-неде стріляли з дахів. І вже зовсім далеко на пагорках застукотів з перебоями, замовк і ще разів зо два стукнув кулемет. Противник не приймав бою.
Телєгін опинився на якомусь нерівному майдані. Ледве переводячи дух, оглядався, збирав людей. Підошви босих ніг пашіли, — мабуть, поздирав шкіру об каміння. Пахло пилом. Дерев’яні будинки стояли з зачиненими віконницями. Не ворушилось навіть листя на бузку й акації. В двоповерховому будинку на розі, з провінціальною невеликою баштою, на балконі висіли на вірьовці чотири пари підштанків. Телєгін подумав: «Це поцуплять». Місто, здавалось, міцно спало, і бій, біганина, крики — тільки приснилися.
Телєгін запитав, де поштамт, телеграф, водокачка, і послав туди загони по десять чоловік. Бійці пішли, все ще нашорошені, відскакуючи, беручи на приціл гвинтівки кожне шарудіння. Противника ніде не було виявлено. Вже почали співати шпаки, і з дахів злітали голуби.
Телєгін із загоном зайняв Совдеп, кам’яну будівлю з облупленими колонами. Тут двері були навстіж, у вестибюлі валялася зброя. Телєгін вийшов на балкон. Під ним лежали пишні сади, давно не фарбовані дахи, курні безлюдні вулички. Провінціальна тиша. І раптом вдалині задзвонили на сполох: тривожний, частий, гучний голос дзвона полетів над містом. Там, звідки линув мідний крик про допомогу, почалася часта стрільба, вибух ручних гранат, крики, важкий кінський тупіт і вереск. Це десант Захаркіна перепинив дорогу противникові, що відступав у гори. Потім провулком, цокаючи підковами, проскакали вершники. І знову все затихло.
Іван Ілліч не поспішаючи пішов униз, до пароплава, доповісти, що місто зайняте. Хведін, вислухавши рапорт, сказав:
— Радянська влада відновлена. Робити нам більше тут нічого. Попливли далі. — Старичка-капітана, ледве живого від страху, він по-братерському ляпнув по спині: — Діждався, понюхав пороху. Так-то воно, брат… Передаю командування, ставай на вахту.
Під стукіт машини, дзюрчання води Телєгін проспав до вечора. Над річкою розлився захід прозоро-імлистою загравою. На кормі неголосно співали — з підголосками, що линули в ці пустинні простори. Марна краса вечірньої заграви лягала на береги, на ріку, лилася в очі, в душу.