Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Там, де кінчався пшеничний лан, бігли з штиками наперевіс роти Тимановського — одна, друга… Казанович витягнувся, як струна, на цямрині колодязя. У вузьке поле бінокля він бачив люті потилиці марковців. Скільки напруження! Падають, падають! Він вів біноклем за тими, що мчали, — і раптом побачив роззявлені роти, широкі обличчя, матроські шапочки, голі бронзові груди… Більшовики-матроси… Зараз же все змішалося, збилося в клубок, — удар в штики. Болісна усмішка застигла на вишукано окреслених губах Казановича… Марковці не витримали. Залишки першої роти втекли в пшеницю, лягли. Друга рота відхлинула, лягла.
Тоді він зіскочив з колодязя і легко побіг по полю. Його побачили. Йому вдалося підняти цепи, кричачи: «Панове, панове, соромно!» Він кинув їх у штики, але вогонь був такий шалений, людей падало так багато, що цепи знову лягли. Невже це був програний бій?
О дев’ятій годині ранку з заходу почулися удари гармат Дроздовського. Сірою черепахою, перевальцем з’явився в степу броньовик. Дроздовці методично й не поспішаючи повели наступ. Третій раз піднялись цепи Казановича. Добровольці насувались тепер широким фронтом — півмісяцем. Цього удару не повинні були витримати більшовики.
Між окопами більшовиків з’явився вершник, — він несамовито скакав, вимахуючи блискотючим клинком. Вилетів на могилу, спинив коня. На вершнику була яскраво-червона сорочка з закоченими рукавами, голова закинута, він кричав і знову махав шаблею. І ось на цепи наступаючих дроздовців вилетіли лави кінноти. Низенькі злі конячки слались по землі. Постріли припинились. Далеко було чути свист клинків, виття, тупіт. Вершник у яскраво-червоній сорочці зірвався з могили і, кинувши поводи, помчав уперед. Здіймалась чорна хмара куряви, облягаючи поле бою. Дроздовці й марковці не витримали удару кінноти й побігли. Вони спинились і окопались за річечкою Кірпелі.
Іван Ілліч Телєгін, кривлячись і трясучись від болю, бинтував собі голову марлею з індивідуального пакета.
Подряпина була невеличка, кістки не зачеплено, але боліло страшенно, — гвинтом скручувало весь череп. Він так ослаб від зусиль, що після перев’язки довго лежав на спині в пшениці.
Дивно було чути мирне, наче нічого й не сталося, тріщання коників. Невидимі в щілинах землі коники й великі зірки південної ночі та кілька вусатих колосків, що нерухомо висіли між очима й небом, — ось чим скінчилася кривава метушня, зойки і залізний гуркіт битви. Ще недавно стогнав десь недалеко ранений, — і він затих.
Хороша річ — тиша. Завмирав нестерпний біль у голові, — здавалося, заспокоєння наставало від цієї урочистої величності ночі. Промайнули були в пам’яті яскраві уривки дня, всього розкиданого на клапті ударами гармат, криками роззявлених по-звіриному ротів, спалахами ненависті, коли біжиш, біжиш, бачачи тільки вістря штика та бліде обличчя людини, яка стріляє в тебе. Але спогади увігналися в мозок так болюче, так скрутили раптом череп, що Іван Ілліч застогнав: швидше, швидше про що-небудь інше…
Про що ж інше міг він думати? Або оці страшні клапті тривалої події, якої не охопити уявою, — революція, війна, — або далекий, замкнений на замок сон про щастя — Даша! Він почав думати про неї (власне, він ніколи не переставав думати про неї), про її безпритульність: самотня, невміла, безпорадна, фантазерка…
Сердиті очі, а серце, як у птаха, тривожне, поривчасте, — дитя, дитя…
У відкиненій руці Іван Ілліч затиснув грудочку теплої землі. Заплющив очі. Розлучилась — певна, що назавжди. Дурненька… І ніхто твоїх сердитих очей не злякається… І ніхто вірніше за мене не любитиме, дурненька… Натерпишся образ, гірких, незабутніх…
З-під він у Івана Ілліча виступили сльози — ослаб від поранення. Під самим вухом почав тиркати, тріщати коник. Від світла зірок криваве, потоптане поле здавалося сріблястим. Все прикрила ніч… Іван Ілліч трохи підвівся, посидів, обхопивши коліна. Все було, як уві сні, як у дитинстві. Серце жаліло, плакало… Він устав і пішов, стараючись, щоб кроки не відбивалися в голові.
Кореневська була за версту звідси. Там де-не-де світились вогнища. Ближче, у видолинку, танцював над землею бездимний язик полум’я. Іван Ілліч відчув спрагу й голод і звернув у бік вогнища.
З усього поля брели туди темні постаті, — той легко поранений, той заблудив з розпорошеної частини, той волік полоненого. Перегукувались, чути було хрипку лайку, міцний регіт… Коло вогнища, де горіли шпали, лежало багато людей.
Іван Ілліч потягнув носом запах хліба, — всі ці припалі порохом люди жували. Поблизу вогню стояв віз із хлібом і з барилом, звідки худа, змучена жінка у білій косинці точила воду.