Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
На світанку 15 липня польові гармати червоних відкрили ураганний вогонь по Кореневській, і через годину лава за лавою кінні сотні вдерлися в селище й на станцію. Рубали кадетів із свистом, збивали кіньми, в полон взяли тільки тих, хто ще здалека кинув гвинтівку. Піхотні частини йшли цілу ніч і в Кореневській негайно почали окопуватись не півкільцем, як під Білою Глиною, а суцільним овальним оточенням.
Біле сонце сходило в імлі пилу і спеки. Скрізь у степу був рух: мчала кіннота, повзли полки, гуркотіли колесами батареї, чулася лайка, удари, постріли, кінське вищання, хрипкі крики команди. До самого обрію тягнулись обози. День був гарячий, як піч. Сорокін на півдорозі покинув штаб і верхи на білому від мила жеребці крутився серед військ. Від нього, як хорти, летіли з наказами чергові й вістові.
Шапку він загубив під час скачки, черкеску скинув. На ньому була шовкова малинова сорочка з закоченими вище ліктів рукавами, сині кавалерійські штани, тісно підперезані оздобленим пасочком. Всюди бачили його чорне від поту й пилу обличчя, вишкірені зуби. Він перемінив уже третього коня, оглядав розташування батарей, окопи, де піхотні частини по-кротячому закопувались у чорнозем, вискакував у степ до секретів, мчав до обозів із снарядами, що під’їжджали і розвантажувались, помахом нагайки підкликав командирів і, перехиляючись до них із сідла, гарячий і страшний, з шаленими очима, вислухував рапорти. Він, наче диригент гігантського оркестру, натягав нитки музики битви, що починалася. Він покинув біля вокзалу коня, що важко носив боками, вбіг у відділення телеграфу, відіпхнув ногою від порога труп у погонах, з розсіченим черепом, і, читаючи стрічку, що бігла з апарата, відчував шалене, п’янюче збудження: з півдня, залишивши станцію Динську, спішно підходили війська Дроздовського і Казановича — приймати бій.
Дроздовці вирушили на возах — цілий день у хмарах гарячого пилу мчали по степу сотні підвід. Марковці генерала Казановича, навантажені разом з артилерією в поїзди, випередили їх і на світанку шістнадцятого прямо з вагонів кинулись в атаку на Кореневську.
Генерал Казанович стояв на цямрині колодязя біля залізничної будки і спокійно стежив за умілими рухами офіцерських цепів, що йшли без пострілу. Тонке, випещене обличчя його, з напівсивими довгими вусами і підстриженою бородою (як носив государ імператор), було насмішкувато-зосереджене, гарні очі холодно, з жіночною палкістю, усміхались. Він був такий певний результату бою, що й хвилини не захотів ждати дивізії Дроздовського. Він був суперником Дроздовського в шуканні слави, хворобливо самолюбним, обережним і, часто на шкоду справі, неквапливим. Він любив війну за її пишний розмах, за музику бою, за гучну славу перемог.
Величезний сонячний круг викотився з-за далеких могил, — у нього була липнева лють; сліпуче світло вдарило в очі більшовикам. Застукотіли кулемети, гарячу тишу розірвали залпи. Видно було, як з окопів піднімались густі цепи противника. Марковці бігли вперед, жодний не кланявся кулям. Назустріч їм повзли тисячі фігурок. Казанович підняв до очей бінокль. Дивно!
— Шрапнеллю три черги по товаришах! — наказав він телефоністові, що сидів біля колодязя. Дві батареї, заховані за насипом, відкрили вогонь. Низько над цепами противника рвонулись ватні клубки шрапнелі. Фігурки заметушились, вирівнялись і продовжували наступати. Тепер усе поле гримотіло від пострілів. Заревіли нарешті батареї більшовиків. Казанович, дивуючись, усміхнувся, вузька рука його з біноклем затремтіла. Марковці лягали, квапливо окопувались. Обличчя його зблідло під загаром. Він зіскочив з колодязя, присів над телефонним ящиком і викликав генерала Тимановського.
— Цепи лягають, — закричав він у трубку. — За всяку ціну збити ліве крило… Дорога секунда…
Зараз же з-за залізничного насипу, скочуючись під укіс, побігли марковці — резерви Тимановського. Купками, цеп за цепом, рішучі і схвильовані, вони зникали у високій пшениці, що вже обсипалася. Тимановський, — молодий, рум’яний, завжди смішливий, у папасі набакир, в брудній полотняній сорочці з чорними генеральськими погонами, — підхопивши шаблю, побіг за цепами. Діялось незрозуміле: більшовиків наче підмінили, всі моменти, коли вони неминуче повинні були завагатись, минули. Тепер весь степ повнився їх наступаючими фігурками. Шалено стукотіли добровольчі кулемети, — нові хвилі противника змінювали полеглих.