Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Після дводенного відпочинку Денікін розділив армію на три колони і повів широкий наступ на три фронти: на захід — проти Сорокіна, на схід — проти армавірської групи і на південь — проти залишків армії Калніна, що прикривали Катеринодар. Завдання було — очистити весь тил перед штурмом Катеринодара. Все було враховано й розроблено за законами найвищої воєнної науки. Денікін не врахував тільки єдиної і найважливішої обставини: перед ним була не ворожа армія, сили й засоби якої він міг би оцінити і зважити, а озброєний народ, незрозумілі йому сили. Він не врахував того, що одночасно з його перемогами в цій народній армії зростають ненависть і одностайність, що час бурхливих мітингів, коли скидалися невгодні командири і більшістю голосів ухвалювався наступ, минув, замінювався новою, ще дикою, але з кожним днем міцніючою дисципліною громадянської війни.
Все, здавалось, провіщало легку і швидку перемогу. Розвідка доносила про панічний рух військ Сорокіна, які відходили на Катеринодар, за Кубань. Але це було не зовсім так. Розвідка помилилась. За Кубань утікали дезертири і дрібні загони, відходили обози біженців. Тридцятитисячна група Сорокіна очищалась від усього небоєздатного, підтягалась і лютіла. Батайський фронт проти німців був залишений. Червоні ждали зустрічі у відкритому полі віч-на-віч з Денікіним. І сталося так, що Добровольча армія, окрилена перемогами, майже досягнувши мети, мало не загинула вся чисто в десятиденній кривавій битві з військами Сорокіна, що незабаром зав’язалася.
З бонапартівською погордою Сорокін відповів на запитання Кубано-Чорноморського ЦВК: «Агітаторів мені не потрібно. Денікінські банди агітують за мене. Історична доблесть моїх військ зіб’є всі перепони контрреволюції». Спинивши паніку в військах у перші дні наступу Денікіна, Сорокін, здавалось, опам’ятався від п’яної бездіяльності. День і ніч він гасав по фронту — у вагоні, на дрезині, верхи. Він влаштовував огляди, власноручно застрелив перед фронтом двох командирів за мляве ставлення до поточного моменту, витягаючись на стременах, говорив такі слова про ворогів народу, так матюкався з піною на скривлених губах, що червоноармійці переривали його ревінням, як буйволи у хмарі оводів. Він посилив роботу військових трибуналів і особливих відділів, оголосив смертну кару за несправність гвинтівки і давав по армії накази, де говорилося: «Бійці! Трудящі всього світу з надією дивляться на вас, вони принесуть вам свою великодушну подяку, — з відкритими очима і дужими грудьми ви йдете назустріч кривавому світанку історії. Паразити, повзучі гади, банди Денікіна і вся контрреволюційна наволоч повинні бути виметені вогнем і свинцем. Мир трудящим, смерть експлуататорам, хай живе всесвітня революція!»
Він сам у гарячковому збудженні складав ці накази, їх читали вголос по ротах. Українські селяни, донецькі шахтарі, фронтовики Кавказької армії, іногородні й козаки — вся строката, обдерта, галаслива братва, що не визнавала ніякого чорта, — слухали, як заворожені, ці пишні слова.
Начальник штабу Бєляков, розумний і досвідчений військовий, розробляв план наступу, власне — мав бути здійснений прорив усією тридцятитисячною групою крізь оточення, щоб вийти за річку Кубань. Так принаймні думав начштабу, який не мав ніякої надії на щасливий кінець зустрічі з Денікіним. Прорив намічався в районі станції Кореневської (між Тихорєцькою і Катеринодаром). Зайнявши Кореневську, не важко було впоратися з відрізаними на півдні від головних сил колонами Дроздовського і Казановича, повернути на Катеринодар, а там — що чорт пошле, так міркував начштабу. Становище його було дуже непевне: він усім нутром, і уві сні, і наяву, ненавидів червоних, але проклята доля зв’язала його з більшовиками. Коли б він потрапив до рук Денікіна, про якого він думав з тривожним і заздрісним захопленням, — смерть! Коли б його запідозрив Сорокін у недостатньому революційному запалі і недостатній ненависті до Денікіна, — смерть! Єдиною надією, правда, фантастичною, — як і всі події того часу, — була несамовита честолюбність Сорокіна. На цьому можна було грати: всіма силами висувати Сорокіна в диктатори, а там — що чорт пошле!..
В усякому разі, до наступу він готувався діяльно: до станції Тимашевської стягалися запаси вогневого спорядження і фуражу, вивантажувались снаряди, величезні обози відходили в степ. Армія розгорталася в районі Тимашевської фронтом на південний схід, щоб одночасно ударити на Кореневську і на північ від неї — на Виселки.