Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Генерал Ковтуненко був свідком того, як відбувалися призначення на інші посади, як по Комітетові держбезпеки вільно, наче у сільському клубі під час кіносеансу, розгулювали «рухівці», народні депутати, різні вискочки, які й до політики тоді не мали жодного стосунку. Пам’ятав він і поведінку деяких співробітників, які уявили себе борцями з ненависним комуністичним режимом, бігали з кабінету в кабінет з пістолетами в кишенях та погрожували розібратися зі всілякою «контрою». Чисто тобі ВЧК.
Тоді ж таки почали діяти свого роду «трійки», тобто комісії, що складалися з кількох депутатів Верховної Ради, в основному — «національно свідомих», які перевіряли керівний склад Комітету на лояльність до нової влади, рекомендували гідних призначити на посади, а тих, хто скомпрометував себе антидемократичними діями, пропонували звільнити взагалі з органів держбезпеки.
Саме в той час почався процес (що на ділі триває і досі) взаємної недовіри двох «дружніх» спецслужб — російської федеральної служби безпеки й української. До речі, це нормальне явище у взаєминах між будь-якими спецслужбами…
Українці завжди раніше зважали на те, що і як робить «старший брат». Але багатьох помилок, яких припустилася Росія, в Україні вдалося уникнути. Були там не лише бакатіни, а й примакови. Можливо, сам Євген Максимович Примаков особисто врятував російську розвідку від краху, а разом із нею — сотні, тисячі людей за кордоном, що колись довірилися КДБ і Радянському Союзові, повіривши в міф про справедливе комуністичне суспільство.
А українська розвідка, яка завжди була тільки філією радянської (російської), після 1991 року, в часи перманентної смути в країні, чогось набула? Чи, може, створила? Чи лише втратила? На такі запитання, як: що трапилося з розвідкою після 1991 року? що стало основою розвідки? які принципи визначено основними для її формування? — колишній начальник Першого (розвідувального) управління зараз відповіді дати не міг. Можливо, й українська, вже незалежна від Москви, розвідка й далі збирає газетні вирізки та подає їх як розвіддані, про що навіть попередній український Президент колись не витримав і сказав: «Те, що ви доповідаєте сьогодні, я прочитав у газетах учора». Що ще, крім дефіцитних ліків, надсилають своїм начальникам розвідки в Київ їхні офіційні представники та резиденти з-за кордону?
Ковтуненко був свідомий того, що навіть найкраща система не працюватиме в умовах щорічних змін керівництва не лише розвідки, а й Служби безпеки взагалі. Генерал розумів, у якому становищі перебувають у цій нестабільній ситуації агенти за кордоном, що ризикують провалитися через якогось ідіота, призначеного начальником завдяки високим зв’язкам у владних структурах чи за хабара.
Але про це все відставний генерал може лише поміркувати. Навіть ось цьому розумникові Зорію все те до лампочки, бо у нього, виявляється, свої проблеми.
— Це все добре, — сказав Ковтуненко, коли Зорій замовк. — Я вдячний тобі, що не забув старого і трішки розворушив мою застояну кров. Хоч розмовою. Наче недавно те було, а минуло вже десять років, — додав він, немов полковник міг чути, про що тільки-но роздумував генерал. — А тепер кажи, чого тобі від мене треба?
— Георгію Кириловичу, не буду особливо шифруватися: шукаю людину серед нашого керівництва, яку могли б завербувати цеерушники.
— Ні х… собі! — Ковтуненко аж поперхнувся. — Отак ось ходиш вулицями й шукаєш «крота»? Ви там що, точно подуріли всі? Ти ж начебто нормальним мужиком був, — генерал усміхнувся. — Ну, гаразд — то все емоції. Розказуй, що можна. Чим я можу допомогти?
— Георгію Кириловичу, згадайте, може, під час служби хтось із тих, що зараз у керівництві СБУ, якимось чином викликав свого часу якісь сумніви, потрапляв у якусь неприємну пригоду, особливо за кордоном. Я, власне кажучи, не знаю з якого «па» танцювати взагалі. Починаю з розмови з вами, а там, можливо, дошукаюся, що мені голову знімуть…
— Навіщо так песимістично? — Ковтуненко підморгнув. — Давай я трішки подумаю, а ти ще замов наповнювача. Тільки без кави.
Зорій попросив офіціанта, щоб той приніс двісті грамів коньяку. Поговорив по мобільному з Яругою, розлив коньяк у бокали, дізнався, що на роботі все гаразд, і тихенько сидів, чекаючи від генерала якоїсь розповіді. Ковтуненко взяв у руку бокал з коньяком, покрутив його, понюхав — і залпом випив ароматну рідину.
— Ну, що ж, слухай. Здається мені, саме ця пригода може бути тобі цікавою. Ну, а мені, якщо в тебе щось вигорить, тоді буде зовсім не смішно.