Соло бунтівного полковника. Вершина

Георгій Кирилович Ковтуненко й Богдан Данилович Зорій якраз проходили повз столичний готель «Дніпро».

— Товаришу генерале, боюся, що здійснити ваше бажання ми не зможемо — саме тут усе вже давно перероблено-переплановано-перекуплено-перепродано. Давайте зайдемо в цей самий готель, але в нормальний ресторан, а не в буфет, як робили це колись.

Вони зайшли в ресторан, замовили каву «з наповнювачем». Від чогось суттєвішого генерал відмовився: то він про бутерброди пожартував.

— Як ти там служиш, Богдане, що нового?

— Ви ж, Георгію Кириловичу, давненько звільнилися. За цей час багато чого змінилося.

— Так, я трішечки слідкую за тим, що відбувається в нашій колишній конторі. Тепер, щоправда, її й конторою не назвеш. Так собі, служба, тобто комусь служить. Як на мене, то все ж зміни є, ще й які.

— Якщо начистоту, то доброго мало. Нове керівництво, що прийшло чорт знає звідки, по-моєму, взагалі не розуміє оперативних завдань. Кожен лише виконує політичні замовлення й відверто займається бізнесом. Пам’ятаєте часи, коли якийсь нещасний «Запорожець» реєстрували на тещу або троюрідну сестру двоюрідного брата, щоб тільки не звинуватили в тому, що живеш не відповідно до можливостей. Тобто не по-комуністичному. Дурня, звичайно, але тоді всі чітко усвідомлювали: якщо ти не академік чи космонавт, то ти аж ніяк не можеш заробити чесною працею таких грошей, щоб придбати власний автомобіль. Навіть горбатий «Запорожець». А зараз — бізнес ого-го! Бізнес і політичне кілерство. Реанімувалася п’ята лінія. Люди, що там служать, високопрофесійні хлопці, вони знають свою справу. Але що тільки вони зараз не роблять! Опери — тяглові конячки: розумні, начитані, виховані. Завжди так було — у ці підрозділи брали винятково обраних. Потім, коли відбулися різного роду реорганізації, саме співробітники п’ятих підрозділів стали керівниками і розвідки, і контррозвідки, і служби зовнішнього спостереження, і підрозділів боротьби з корупцією та організованою злочинністю, тобто «К», і економічної безпеки. Загальний рівень підготовки давав змогу їм, трішечки вивчивши специфіку нового напрямку роботи, успішно впоратися з покладеними на них завданнями.

Ковтуненко слухає полковника Зорія, а в самого в пам’яті спливають картина за картиною події 1991 року. Він був не лише їх свідком, а й учасником. У серпні ГКЧП заскочило його в Україні на посаді заступника голови КДБ республіки й начальника першого (розвідувального) управління. Головою тоді був ставленик Москви Микола Голушко. Він не міг приймати самостійно жодних значущих рішень, не погодивши їх із союзним Центром. Поки погоджували те й те, радилися, як бути в ситуації, що склалася в Москві, інші люди взяли на себе відповідальність за дії української спецслужби. Хоч і наламано було чимало дров, тодішній неформальний лідер силовиків Євген Марчук найшвидше зорієнтувався в ситуації; саме тому після розгону потішної московської «чрезвичайки» йому довірили посаду голови КДБ УРСР.