Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Отакої, Богдане! Ну, ти й гівнюк! Хоч усвідомлюєш, що ти робиш? «Дівчина від нього нічого не вимагала…» А тебе самого від себе ще не нудить? Ти, який взявся за таку серйозну справу, на яку витрачаєш часу безліч, зв’язався з дитям, що,
не бачачи в житті нічого, крім книжок, запало на першого ж чоловіка, який, на її недосвідчений розум, здався їй особливим, винятковим і таким, що відповідає її уявленню про справжнього мужчину.
Ну й думки! Чого ж ти тоді прешся чорт знає куди, аби…
Аби що?
Село, хоч і в Київській області, але на самому краї. Далі, за кілька кілометрів, уже Полтавщина. Але для його «чаєчки» це не відстань. Ще й добре, що їхати багато кілометрів: хоч проїдеться, розвіється та й подумає.
Ось і село. Діло йде до обіду, а людей на вулицях обмаль.
Усе ж спитав, де вулиця Підлісна, знайшов потрібний номер, поставив автомобіль навпроти двору. Зрозуміло, чому вулиця називається Підлісною: хати лише з одного боку, з другого — сосновий ліс. Красиво.
Зорій зазирнув у двір. Собаки немає. Підійшов до дверей, постукав. Ніхто не відповідає, не виходить. Постукав ще, вже сильніше — нікого. Полковник зайшов на веранду, постукав у двері, що, мабуть, вели в кімнату. Почув якесь тихе на кшталт «Там відчинено». Зайшов. Велика кімната, посередині стіл з різьбленими фігурними ніжками: такі залишилися тільки по селах. Простенька «стінка», телевізор, журнальний столик, біля нього — двоє стареньких крісел.
— Хтось є в хаті? — голосно промовив Зорій і завмер, чекаючи на відповідь.
— Проходьте сюди, — почулося з-за дверей, що, схоже, вели в іншу кімнату.
Зорій підійшов до дверей, потихеньку відчинив їх і побачив на ліжку… Олену. Глянувши на Богдана Даниловича, вона спочатку здивовано округлила очі, потім сильно зажмурилася.
— Данчику, — прошепотіла вона, не розплющуючи очей, — як же ти мене знайшов?
— Заради хорошої людини чого тільки не зробиш, — бадьоро відповів Зорій і підійшов ближче до ліжка. — Що з тобою, я так хвилювався, думаю: Боже, що ж сталося з моєю маленькою? Чому не подзвонила?
— Зараз уже все гаразд. Приїхала до батьків на вихідні, застудилася та так і залишилася лікуватися: мама ж моя лікар,
сама й виходила мене. А не телефонувала, бо, думаю, оце ще трішки, й полечу в столицю до мого коханого. Присядь он на стілець — я зараз підведуся, мені вже краще. Це я й так розлінилася, залежалася.
— А де батьки? Не дуже хочеться, щоб вони мене тут застали.
— Ти що, Данчику, я мамі про тебе багато розповідала. Вона хоч і не схвалює моєї поведінки, але розуміє. Вона в мене добра. А батько… Батько десь знову майнув. Та Господь із ним.
Олена підвелася з ліжка і, хоч була не нафарбована й одягнена в піжаму, зовсім не видавалася хворою. Що то молодість! За дверима почувся тупіт і жіночий голос: «Оленко, агов, я вже прийшла!» Двері відчинилися, й у кімнату зайшла… Люба. Побачивши Богдана, вона похитнулася й мало не зомліла.
— Це ти?!
Слова вилетіли, наче зойк, одночасно з уст Богдана та Люби. Вони стояли приголомшені, притиснуті до підлоги несподіваним тягарем раптового відкриття. Якби зненацька розверзлася земля, упало небо, вмить висохла річка — нічого так не вразило б обох, як оця зустріч. Очі в очі…
Олена, яка хотіла познайомити матір і Богдана, стояла мовчки. Поки що вона нічого не могла второпати, але зрозуміла єдине: ці дві найрідніші для неї людини — знайомі.
Любов присіла на стілець. Богдан стояв як укопаний біля ліжка.
Першою оговталася Люба.
— Проходь, Богдане, у вітальню. Оленко, мабуть, ти вже зрозуміла, що ми знайомі.
Богдан зостався на місці.
— Так, я бачу. І дещо починаю розуміти. Але одне дивно: скільки ми з тобою, мамо, говорили про Данчика, а з ним про тебе, жодного разу в мене не виникло навіть думки, що йдеться про одну й ту саму людину, — Олена повернулася до Зорія. — Данчику, чи ти справді не знав, що моя мама — це саме оця жінка?
— Оленко, я не можу зараз щось пояснити. Я не здатен зараз пояснювати й тобі, Любове. Але вже знаю, що я зробив