Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Чай готовий, Богдане Даниловичу, — до кімнати з чайником в одній руці й тарілкою з печивом у другій зайшла Олена.
— Я допоможу, — Зорій підійшов до дівчини, взяв з її руки тарілку, поставив на стіл.
Вони вперше опинилися так близько одне до одного. Олена поставила чайник, підняла очі й подивилася в Богданові. І враз він і вона — в обійми. Богдан схопив голову Олени в обидві руки й припав до дівочих вуст — несамовито, жадібно й пристрасно…
2
Валентина Ромниченко вийшла з будинку № 12/2 на вулиці Грушевського, перейшла дорогу, піднялася східцями й повільною ходою попрямувала алеєю скверу в напрямку оглядового майданчика.
Нарада з начальниками управлінь, яку вона щойно провела в міністерстві, забрала багато сил: виконавської дисципліни як такої на всіх рівнях адміністративного апарату як не було до її приходу в Мінекономіки, так і немає, хай би що вона робила і хоч би як старалася. Більшість міністерських чиновників удавала, що виконує свої обов’язки й особисті вказівки заступника міністра, насправді ігноруючи, а інколи й саботуючи її розпорядження. Кожен із начальників різних рівнів був чиїмось протеже, звільнення з посади не боявся, мав свій бізнес і чхати хотів на несамовиту ініціативну бабу, яка пнеться зі шкури, щоб досягти хоч якихось позитивних результатів.
Сьогодні Валентина Ромниченко відпустила водія і вирішила пройтися. Навкруги вирувало життя. Як здавалося заступникові міністра — вільне, безтурботне, веселе. Нікому не було діла до звичайно одягненої жінки середнього віку, що прогулюється зимовим парком. їй раптом захотілося присісти на вкриту першим сніжком лавочку, просто подихати свіжим зимовим повітрям і поспостерігати, як дітвора бавиться, штовхається, грає в сніжки. Ледь устигла присісти, як перед нею виріс високий чоловік років сорока, одягнений у світлу спортивного крою куртку. Чого він зупинився й вирячився на неї?
— Якби мені сьогодні зранку хтось сказав, що увечері я випадково зустріну в парку чарівну красуню і що вона не лише буде сама, а ще й нудьгуватиме на холодній лавочці, ризикуючи дістати якусь жіночу хворобу, то я б, звичайно, не повірив. Як досвідчена зріла людина я не можу пройти повз таке неподобство. Підведіться, будьте ласкаві, бо справді застудитеся, — і чоловік, знявши рукавичку, простягнув жінці руку.
Валентина Дмитрівна згодом не могла собі пояснити, як таке могло з нею статися, але вона подала руку мужчині й підвелася з лавки.
— Я щойно присіла і ще не встигла змерзнути, але ваша правда: сидіти в таку пору тут не зовсім безпечно.
— По голосу відчувається змореність жінки, яка, не виключено, взяла на себе зовсім не жіночі службові обов’язки, — чоловік чарівно усміхнувся й подивився в очі Ромниченко. Та неприродно для себе знітилася від того погляду, бо очі чоловіка були бездонно сині й чимось притягували до себе так, що Валентина Дмитрівна аж злякалася. Вона не криводушить: таких красивих чоловіків у житті ще не зустрічала. Здавалося, вони є лише десь там: у кіно, в жіночих книжкових романах, у глянцевих журналах та в дівочих мріях. Аж ось тут, перед нею стоїть красунчик, говорить з нею і, здається, трішки заграє.
— Моє ім’я Адам (о, Боже!), прізвище — Божко (о, Господи!). Надіюся, вас звати Іриною або Оксаною. Бо якщо ви назветеся моїм улюбленим ім’ям, я точно не витримаю цього збігу.
— Якого збігу? — жінка зашарілася.
— Збігу краси, толерантності й такту. Не кожній жінці під силу так поводитися з незнайомим чоловіком, щоб і не образити його, і триматися незалежно та гордо.
— Таке скажете, — Ромниченко відчула, що знову починає червоніти. — Хоча, як там щодо імені? Щось ви таке казали…
— Я висловив побоювання: якщо вас звати Валентиною, то моє холостяцьке серце точно не витримає і розсиплеться на малюсінькі уламочки, які мені навряд чи вдасться коли-небудь зібрати докупи.
Божко й Ромниченко допізна сиділи в кафе, говорили про всяку всячину, сміялися, і їм обом було добре.
Такого вечора Валентина Дмитрівна у своєму житті не пам’ятала. Та й не було його — такого вечора. І дня такого — ніколи не було.
Інші відвідувачі кафе мимоволі зупиняли погляди на веселій щасливій парі. їм здавалося, що чоловік і жінка — близькі люди.
І лиш бармен поглядав на всіх присутніх, здавалося, байдужим поглядом.
З
Коли все трапилося, Богдан Данилович сів на край ліжка й ледве вимовив:
— Навіщо?
Олена лежала нерухомо, натягнувши простирадло аж до шиї. Мовчала.
— Оленко, мила моя, як ти могла? — Богдан Данилович не наважувався подивитися в очі дівчині. — Що ж ти наробила?! Що ж я накоїв?!