Соло бунтівного полковника. Вершина

2

Богдан ось уже третій тиждень телефонував Олені, але та не відповідала. Так минув майже місяць, відколи Зорій востаннє спілкувався з дівчиною. З Оленою щось трапилося. Не можна сказати, що вони часто й регулярно зустрічалися, але телефоном спілкувалися щонайменше раз на тиждень. Богдан Данилович ніяк не міг позбутися відчуття провини перед цим ще зовсім юним створінням, якому симпатизував, до якого його тягнуло і перед яким щоразу під час зустрічі ніяковів і шарівся, наче батько, в присутності якого його сини-підлітки бачили на екрані кіно чи телевізора оголене тіло жінки.

Треба її шукати. Під час однієї з розмов Олена розповіла Богданові Даниловичу про свою матір. Що любить її, що та, здається, не дуже щаслива. Тоді Олена казала, що мати з батьком жили колись в одному селі, там побралися, але потім переїхали в інше. Просто мати була лікарем, і її перевели в інше місце. Зорій напружив пам’ять, згадував якісь деталі всіх їхніх розмов, щоб знайти хоч натяк на назву села, де зараз могла бути Олена.

Так нічого й не згадавши, він іншого не придумав, як звернутися до свого давнього приятеля Олександра Лиштовки, який колись оперативно «обслуговував» інститут, що тепер став університетом і де нині навчалась Олена. Сашко давно вже пішов на пенсію за станом здоров’я, але Богдан Данилович був певен, що у того ще залишилися надійні позиції в кадровому апараті навчального закладу, через які й можна знайти адресу батьків дівчини.

У часи Радянського Союзу в Комітеті державної безпеки дуже широко практикувалася така форма роботи, як контррозвідувальний захист вищих навчальних закладів від проникнення в них західного впливу, що начебто розбещував нашу студентську молодь. До кожного вишу прикріплювався співробітник, що здійснював оперативну роботу, яка полягала, зокрема, і в улаштуванні дітей керівництва КДБ в інститут чи університет, забезпеченні успішного складання екзаменаційних сесій, залагодженні всіляких скандалів, пов’язаних із прогулами, пияцтвом тощо. Неабияким службовим досягненням у роботі такого опера вважалося своєчасне виявлення серед студентів так званих фарцовщиків, що торгували імпортними джинсами, кросівками, футболками та іншою закордонною всячиною, якої тоді в Союзі, в тому числі й в Україні, не можна було знайти з вогнем. Дістати ж такий товар можна тільки в іноземців, яких іноді якимось вітром заносило до нас, а значить — з’являлася небезпека поширення страшної західної зарази на кшталт тяги до свободи, вільного висловлювання своїх думок або й просто бажання дізнатися правду про те, як семимильними кроками загниває Захід. Оперові оголошували подяки за героїчно вилучені магнітофонні касети з піснями групи «Чінгісхан», яка на своїх концертах начебто використовувала нацистську символіку, хоча вилучені касети той-таки опер вечорами із задоволенням слухав удома. Ну, а писком контррозвідувальних досягнень інститутського чи університетського куратора від КДБ було виявлення і знешкодження через вигнання з вишу поширювачів анекдотів про видатних керівників комуністичної партії і радянської держави. Тут пощади не було нікому — крамолу випалювали розпеченим залізом. У 1991