Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
році Лиштовка кинув своє «кураторство» й перейшов працювати в розвідку, де очолив один із підрозділів кадрового апарату. Але й там попрацював недовго, захворів, звільнився як інвалід спочатку в запас, а потім узагалі пішов у відставку.
Зустрівся Зорій з Олександром у дворі його будинку на бульварі Лесі Українки. У цій будівлі раніше майже всі квартири займали сім’ї співробітників держбезпеки, але після 1991 року, коли багато офіцерів, особливо вищого складу, через різного роду причини, зокрема й морального плану, звільнилися з органів, квартири в цьому будинку продавали й переселялися у віддалені спальні райони, де можна було купити за ті самі гроші дві квартири — собі та дітям. Лиштовка залишився жити на бульварі Лесі, бо так захотіла його сувора дружина, яка його все життя, з його слів, «гнобила», і яку він до нестями все життя кохав.
— Привіт, друже! — Сашко в правій руці тримав ковіньку, хоча намагався на неї не спиратися. Видно було, що йому це робити важкувато. — Ти, як завжди, стрункий, красивий і молодий, — слова прозвучали, як докір, наче Зорій був винен у названих чеснотах, правдивість яких дещо сумнівна.
— Здрастуй, Сашко, здрастуй дорогий! — вони обнялися. — А тебе незвично бачити з ціпком. Це ти прихопив його, щоб оборонятися від собак? — спробував пожартувати Зорій. Але жарт виявився зайвим, бо Олександр справді мав хворобливий вигляд. Богдан Данилович поспішив перевести розмову на іншу тему. — Як дружина, як діти?
— А що їм зробиться? — Олександр почав оглядатися навколо. — Треба б присісти, бо я довго не вистою.
Вони попрямували до лавки, яких у дворі було достатньо. Олександр дихав важко, відчувалося, що йому й сидіти нелегко. Зорій вирішив не зволікати.
— Вибач, Сашко, що потурбував тебе, але бачу, що, мабуть, і даремно.
— Та не вийожуйся, кажи вже. Думаєш, що я вже ні на що не здатен? Ні хера, я ще можу бабу потягнуть, нєфіг дєлать. Давай, викладай.
— Сашко, у тебе часом не залишилося контактів в університеті, який ти колись обслуговував?
— Як це не залишилося! Та мене там кадри ще й досі кадрять, їдять його мухи, як ти колись любив говорити.
— Та я й зараз так кажу. Ти диви, пам’ятаєш…
— А чому ж не пам’ятати: скільки разом пройдено, скільки зроблено, а скільки випито!
— Друже, мені треба взнати адресу батьків однієї студентки. По роботі, звичайно, — поспіхом додав Зорій.
— Ага, по роботі, - усміхнувся Олександр. — Та які проблеми?! Як два пальці об асфальт.
Вони ще трішки поговорили, Лиштовка пообіцяв сьогодні ж це питання вирішити. Він підвівся, потиснув Богданові Даниловичу руку й повільно пошкандибав до під’їзду. Пройшовши кілька метрів, Олександр зупинився, повернув голову в бік Зорія і з якимось внутрішнім болем та гіркотою сказав слова, які ще довго потім сиділи в голові полковника:
— Скільки ми, Богдане, наробили дурниць! Скільки даремно змарнували часу! А життя минуло — і ага…
З
Можливо, вперше за останні кілька місяців Богдан Данилович Зорій дозволив собі вихідний. Щоб не лише не йти на роботу, а взагалі навіть про неї не думати.
Після того, як полковник отримав від Саші Лиштовки адресу, за якою проживали батьки Олени, він вирішив туди навідатись і спробувати з’ясувати, що сталося з дівчиною і чому її немає в Києві. Зорій навіть не боявся, що зустрінеться там з рідними Олени, адже, зі слів дівчини, її мати — цілком толерантна й вихована людина, а з батьком він якось по-чоловічому порозуміється. Тим більше, що ця зустріч ні до чого не зобов’язувала. Одружуватися він не збирався. У нього — сім’я, син, онука. Та й дівчина ніколи не вимагала цього. Вона все розуміла. їй і так, як вона завжди говорить, добре з ним.