Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
Наступної ночі йому знову приснилися пурпурові буйволи. Цього разу він ішов пішки, а велетенське стадо буйволів рухалося повз нього. Але тварини були надто далеко, далі, ніж могла сягнути стріла, пущена з його лука, а коли він спробував підкрастися ближче, то помітив, що його ноги приросли до землі, що він не може і кроку ступити. Ціною неймовірного зусилля Атрею спробував вивільнитися - і прокинувся. Крайнебо ще навіть не починало жевріти, але він негайно вирушив у дорогу.
Третього дня він побачив скляні вежі міста Ерібо. Мешканці цього міста за допомогою веж ловили і накопичували зоряне світло. З сяйва далеких зір вони виготовляли всілякі рідкісні дивовижі - витончені, вигадливо прикрашені та неймовірно гарні речі. Але ніхто в цілій Фантазії не знав, для чого, власне, їх зроблено. Про це було відомо тільки самим майстрам.
Атрею навіть трапилися кілька цих людей. їхні маленькі постаті, здавалося, й самі були видуті зі скла. Вони неймовірно приязно до нього поставилися, навіть подбали про їжу і питво для Атрею та його огира, одначе на питання, чи відомо їм щось про хворобу Дитинної Царівни, понуро опустили голови і поринули у мовчання - глибоке і безпорадне.
У ніч, яка настала після цього дня, Атрею знову снилося, що повз нього суне стадо пурпурових буйволів. Він бачив, як одна з тварин, більший, ніж інші, показний бик відділився від решти і рушив просто на нього: поволі, без жодних ознак страху чи люті. Як і всі справжні мисливці, Атрею був наділений даром миттю розпізнавати в кожній істоті те найвразливіше місце, куди треба влучити, щоби вбити її відразу. А цей пурпуровий буйвол навіть повернувся так, що місце, в яке мав би цілитися Атрею, опинилося перед ним як на долоні. Атрею поклав стрілу на тятиву і щосили натягнув тугий лук, але так і не зміг вистрелити. Його пальці немовби приросли до тятиви - і не відпускали стріли.
Так чи приблизно так велося йому в снах і в усі наступні ночі. Він дедалі ближче підходив до пурпурового буйвола (до речі, то був той самий буйвол, якого Атрею збирався вполювати у дійсності, він упізнав його за білою цяткою на чолі), але чомусь йому ніяк не вдавалося вистрелити із лука.
Тимчасом минали дні, він їхав верхи все далі й далі, не знаючи куди, та так і не зустрівши нікого, хто міг би хоч щось йому підказати. Золотий амулет, що його Атрею носив на шиї, впізнавали всі істоти, яких хлопець стрічав на своєму шляху, і вони виявляли йому повагу, але відповіді на його питання не знав ніхто.
Якось він іще здалеку вздрів полум’яні вулиці міста Броуш, де мешкали істоти з вогненними тілами, проте вирішив усе ж таки туди не заїздити. Він перетнув широку рівнину, населену сасафранами, котрі народжувалися старими, а помирали, перетворившись на немовлят. Побував він і в храмі Муамат. Цей храм стояв углибині древнього прапрапралісу. Всередині святині вільно ширяла велика колона - вся із місячного сяйва. Атрею навіть розмовляв із трьома ченцями, які там жили. Але й тут мусив рушати далі, так нічого і не довідавшись.
Майже тиждень він поневірявся, без шляху і дороги. А коли настали сьомий день і сьома ніч, трапилися дві події, які все для нього змінили.
Розповіді старого Кайрона про страшне лихо, яке спіткало Фантазію, про несамовиті жахіття в різних частинах цього неозорого цісарства, хоч і не залишили Атрею байдужим, проте досі були для нього не більше ніж розповідями. Однак на сьомий день йому судилося побачити ці жахіття на власні очі.
Уже майже опівночі* (* В оригіналі полудень (Mittagszeit)) вій на своєму коні продирався крізь густу, темну хащу, де росли велетенські дерева з вузлуватими стовбурами. То був Совиний Ліс, саме тут якийсь час тому зустрілися четверо посланців. Атрею знав, що в цій місцевості водяться дуботролі. То були, як йому казали, велетенські створіння - так би мовити, парубки і дівчата, - які виглядали наче кремезні стовбури дубів. Коли вони, своїм звичаєм, стояли непорушно, і справді можна було подумати, що це дерева, та так і проминути їх, ні про що не здогадуючись. І тільки коли вони починали рухатися, було видно їхні сучкуваті ручиська-гілляччя і покручені ножиська-коріняччя. Але дуботролі - хоч надзвичай дужі - все ж не становлять небезпеки для подорожніх. Щоправда, іноді вони можуть пожартувати собі над спантеличеними мандрівцями, а надто якщо ті зіб’ються зі шляху.