Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— А вони, тобто злочинці, почули, як Файлов розповідав мені не лише про те, що йому вдалося дізнатися, виконуючи моє завдання, а й про історію його народження, про його справжнього батька, який і був бандерівцем.
— Та-а-а-к, — протягнув Крюк, — виходить, що не лише ми на них полюємо, а й вони на нас. Шкода мужика, загинув ні за цапову душу. І винен у цьому, виходить…
— Я винен, я! — крикнув Зорій. — І не тільки в цьому. Всі, хто поруч зі мною, в тому числі й ти, у небезпеці.
— А ти? Ти ж у найбільшій небезпеці! Навіщо саме тобі ця боротьба?
— Мені це треба. Я підписався на це і йтиму до кінця. Основне запитання, яке я й сам часто ставлю собі, - навіщо все це мені потрібно? Чому саме я, один з небагатьох, хто йде на добре укріплену амбразуру з голими руками? Скажу: заради пам’яті найсвятіших для мене людей, найчесніших людей на світі — моїх матері й батька. Це раз. І заради майбутнього моїх та інших дітей — це два. І заради майбутнього України. Банально? Пафосно? Але тут мотивація моїх вчинків — проста як двері: я чесна людина. Принаймні я таким себе вважаю. А ще я це роблю заради пам’яті ще однієї шанованої людини. І хоч її немає серед нас, я щоразу, коли мені буває тяжко, коли треба порадитися, звертаюся до небес, де зараз душа цієї людини, і запитую, як мені вчинити. Він майже завжди поруч з моєю мамою. Я уявляю, як вони сидять за столом під образами, дивляться на мене, слухають і схвалюють або осуджують мої вчинки.
— З мамою зрозуміло. А хто ж такий той чоловік?
— Я його називаю В. М. В’ячеслав Максимович. Нічого не нагадує тобі це ім’я?
— Чи не Чорновіл часом?
— Так, саме Чорновіл, безневинно убієнний злочинною владою борець за свободу й незалежність України. За нашу з тобою свободу. Тобто за свободу тих, хто піддавав його нелюдським знущанням і гонінням протягом усього його життя. Хто намагався підкладати йому бабу, щоб звинуватити в зґвалтуванні, хто вчиняв у нього обшуки і гнав етапом у табори. Хто підставляв йому агентів-провокаторів, яких він, до речі, розшифровував ще на далеких підходах і сміявся над нашим непрофесіоналізмом. Так-от, я за всіх нас молюся йому, як Богу. І випрошую за всіх нас у нього прощення.
Зорій замовк. Мовчав і Крюк. Вони йшли узліссям, дивлячись уперед, думаючи кожен про своє. І раптом, зупинившись і повернувшись одне до одного, дуетом:
І заради помсти!
Глава третя
Перший вальс
1
З ним їй було добре. Ну й біс із тим, що Олена годилася Богданові Даниловичу в дочки. Як випадково зустрілися, так і розпорощаються. Але до Олени поступово прийшло розуміння того, що цей солідного віку чоловік вигідно відрізнявся від «джинсових» хлопчиків, яких вона знала — завжди нахабних, обшарпаних і «нульових». А Богдан Данилович — на висоті. В усіх випадках, в усьому — на висоті.
їхні прогулянки перейшли у свого роду ритуал, звичку. Вони зустрічалися дедалі частіше і згодом під’їзд будинку, в якому мешкала Олена, перестав бути тим бар’єром, що виконував роль оберегу. Вони його вдвох усе-таки переступили. І ще невідомо, для кого з них цей бар’єр переступити було важче.
Того вечора Богдан Данилович і Олена ще не встигли довго погуляти, як зненацька налетів вітер і пустився сніг, та такий сильний, наче з неба падали великі клубки пір’я. Вони летіли не лише згори, а й збоку, стикалися одне з одним у завірюсі, піднімаючися знизу догори.
Зорій з дівчиною швидко добралися до Олениного будинку й заскочили в під’їзд.
— Я не певна в тому, що зараз запропоную, але, мені здається, нам не завадило б випити чогось гарячого. Наприклад, міцного чаю.
— Не лише відразу погоджуюсь, а навіть наполягаю на такій постановці питання, — пожартував Зорій, щоб зняти певну напруженість, з якою прозвучало з уст Олени запрошення.
Вони піднялися на четвертий поверх, зайшли до квартири.
— У мене дуже скромно, — сказала Олена. — Я ще не заробляю, а з батьків намагаюся поменше тягти. Вони теж не надто розкошують.
— Та що ви, Оленко. Я людина проста й невередлива. Мені самому якось незручно — увалився в дівочу обитель, як ведмідь у зайчикову хатку. Чи в рукавичку. Коротше — щось таке мелю…
Богдан Данилович роззувся, пройшов у кімнату, відхилив фіранку й нахилився до вікна. На вулиці сніг так само раптово припинився, як і сипнув. Щось цього року зима заявила про себе ранувато. Ще тільки початок листопада, а вже не раз пускався сніг. Зорій дивився на вулицю, і йому було сумно. Він, як завжди, почувався самотнім.