Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Денікін міг розраховувати тільки на одне: неузгодженість у діях противника. Але й це могло змінитися щохвилини. Тому він поспішав. Місцями йому доводилось самому піднімати цепи, що лежали зовсім знесилені. Піхоту везли на возах. Попереду армії посувався той самий саморобний бронепоїзд.
Під Піщанокопським разом з червоноармійцями билося все населення. Такої люті добровольці ще не бачили. Від ранку й до ночі дрижав степ від канонади. Полки Боровського і Дроздовського два рази були вибиті з села. І тільки побачивши себе оточеними з усіх боків, не знаючи сил і засобів противника, червоні залишили село всі до останньої людини. Тепер усі частини, вс4 загони і юрби біженців сходилися в Білу Глину.
Тут у центрі десятитисячного ополчення стояла Сталева дивізія Дмитра Жлоби. Люди всіх років були призвані до зброї. Укріплювались підступи, вперше проявлялись організованість і тактичне розуміння. На мітингах закликали — перемогти або вмерти.
Ніщо не допомогло. Противник був учений — проти хоробрості, проти відчайдушності висував науку, враховував кожну дрібницю і рухався, як по шаховому полю, завжди опиняючись несподівано в тилу. Правда, початок наступу білих був невдалий. Полковник Жебрак, що вів дроздовців, напоровся в темряві на хутір — на передові цепи; зустрінутий зблизька вогнем, кинувся в атаку й упав мертвим. Дроздовці відхлинули і залягли. Але вже
0 дев’ятій годині ранку з півдня в Білу Глину вдерлися Кутепов з корніловцями, кінний полк дроздовців і броньовик. З боку захопленої станції підходив Боровський. Почався вуличний бій. Червоні відчули, що оточені, і заметались. Броньовик врізувався в їх юрби. Запалали солом’яні покрівлі. Корови й коні гасали серед вогню, пострілів, зойків…
Сталева дивізія Жлоби відступила єдиною ще вільною дорогою. Там, коло залізничної будки, стояв на коні Денікін. Він сердито кричав, приставивши долоні до рота, щоб перетнути дорогу відступаючим, — за залишками Сталевої дивізії відходили партизани, все населення. Навздогін за втікачами скакала кіннота Ерделі. Не витерпіли і конвойці головнокомандуючого, вихопили шаблі, помчали рубати. Штабні офіцери закрутилися в сідлах і, як хорти за звіром, поскакали теж туди, рубаючи по головах і спинах. Денікін залишився один. Знявши кашкета, обвівав ним збуджене обличчя. Ця перемога розчищала йому дорогу на Тихорєцьку і Катеринодар.
Смерком у селі, на подвір’ях, чулися короткі залпи: це дроздовці мстилися за вбитого Жебрака — розстрілювали полонених червоноармійців. Денікін пив чай у хаті, повній мух. Незважаючи на душну ніч, тісна тужурка на ньому, з широкими погонами, була застебнута до ший Після кожного залпу він обертався до розбитого вікна і зібганою хустинкою проводив по лобі і з боків носа.
— Василю Васильовичу, голубчику, — сказав він своєму ад’ютантові,-попросіть до мене зайти Дроздовського; так же не можна все-таки.
Дзенькнувши шпорами, приклавши, відірвавши руку, ад’ютант обернувся і вийшов. Денікін почав доливати з самовара в чайник. Новий залп залунав зовсім близько, так, що брязнули шибки. Потім у темряві завив голос: «У-у-у», Окріп перелився разом з чаїнками через край. Антін Іванович закрив чайник. «Ай, ай, ай!» — прошепотів він. Раптом відчинилися двері. Увійшов смертельно блідий тридцятилітній чоловік у пом’ятому френчі, з м’якими, теж пом’ятими, генеральськими погонами. Світло гасової лампи тьмяно відбилося в скельцях його пенсне. Квадратне підборіддя з ямкою щетинилось, випиналося, запалі щоки сіпались. Він спинився у дверях. Денікін важко підвівся з лави, простягнув назустріч руку:
— Михайле Григоровичу, сідайте. Може, чайку?
¦— Дуже дякую, немає часу.
Це був Дроздовський, якого недавно зробили генералом. Він знав, навіщо покликав його головнокомандуючий, і, як завжди, — ждучи зауваження, — болісно стримував лють. Нагнувши голову, дивився вбік.
— Михайле Григоровичу, я хотів про ці розстріли, голубчику…
— У мене немає сил стримати моїх офіцерів, — ще більш бліднучи, заговорив Дроздовський неприємно високим голосом, що зривався на істерику. — Відомо вашому превосходительству, — полковник Жебрак по-звірячому замучений більшовиками… Тридцять п’ять офіцерів, кого я привів з Румунії, замучені і спотворені… Більшовики вбивають і мучать усіх… Так, усіх… (Зірвався, задихнувся). Не можу стримати… Відмовляюсь. Невгодний вам, ради бога, — рапорт… За щастя вважатиму бути рядовим…
— Ай, ай, ай, — сказав Денікін. — Михайле Григоровичу, не можна так нервуватись… При чому тут рапорт… Зрозумійте, Михайле Григоровичу: розстрілюючи полонених, ми тим самим збільшуємо опір противника… Чутка про розстріли піде гуляти. Навіщо ж нам самим завдавати шкоди армії? Ви згодні зі мною? Правда ж? (Дроздовський мовчав). Перекажіть це вашим офіцерам, щоб подібні факти не повторювались.