Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Історія цих депортацій, як і історія виселення куркулів, виходить за межі історії самого ГУЛАГу, і, як уже відзначалося, вповні цього масового переміщення цілих родин відобразити в рамках цієї книжки неможливо. Проте вона не є і цілковито відмінною. Чому НКВД відправляло одного жити на засланні, а іншого арештовувало і відправляло в табори, часто зрозуміти важко, оскільки минуле арештантів і висланих часто було однаковим. Іноді якщо чоловіка відправляли в табори, то дружину з дітьми — на заслання. Або якщо сина арештовували, то його батьків депортували. Деякі арештовані відбували свої вироки в таборах, а після того мусили жити на засланні, іноді разом із депортованими раніше членами своєї сім’ї.
Крім каральних функцій, депортації чудово відповідали великому плану Сталіна заселити північні райони Росії. Як і табори, поселення висланих навмисно розташовувалися у віддалених місцевостях, і здавалося, що вони будуть тут завжди. Співробітники НКВД недвозначно говорили багатьом депортованим, що вони ніколи не повернуться додому; перед посадкою в поїзди перед депортованими навіть виголошувалися промови, в яких їх вітали як «нових громадян», що їдуть на постійне місце проживання до Радянського Союзу[1555]. У селищах висланих місцеві начальники часто нагадували новоприбулим, що Польща, поділена між Радянським Союзом і Німеччиною, ніколи більше не існуватиме. Один учитель-росіянин говорив своїй учениці-полячці, що відродження Польщі так само ймовірне, як те, «що у тебе на долонях волосся виросте»[1556]. Тим часом у містах і селах, які залишили депортовані, нова радянська влада конфісковувала і перерозподіляла майно висланих. Їхні будинки перетворювалися на громадські установи — школи, лікарні, пологові будинки, а домашні речі (які не вкрали сусіди чи НКВД) від давалися дитячим будинкам і дитсадкам[1557].
Депортовані зазнавали таких самих, як і їх відправлені до таборів земляки, страждань — коли не більших. У таборах принаймні були пайки і спальні місця. Засланці часто не мали ні того, ні іншого. Влада часто відправляла їх у глухі ліси чи маленькі села — у Північній Росії, Казахстані, Середній Азії, — і залишала там самим добувати собі харчі, іноді без жодних засобів для цього. Під час першої хвилі депортацій охоронці багатьом забороняли брати будь-що з собою — жодного кухонного начиння, одягу, інструментів. Тільки у листопаді 1940 року адміністративний орган воєнізованої охорони на своєму засіданні переглянув це рішення: навіть радянська влада зрозуміла, що депортування людей без речей призводить до високих показників смертності; солдатам, які здійснювали депортації, була дана вказівка казати депортованим брати з собою, як уже зазначалося вище, теплого одягу на три роки[1558].
Навіть за такої умови багато депортованих не були ні психологічно, ні фізично підготовленими до життя в лісах чи в колгоспах. Чужим і страшним здавався сам ландшафт. Одна жінка записала у своєму щоденнику враження від того, що вона побачила з вікна поїзда: «Ми їдемо через безкінечний простір; просто величезна рівнина, на якій тільки іноді трапляються людські поселення. Незмінно бачимо убогі глиняні хати з солом’яними дахами і маленькими віконцями, брудні й похилені, без парканів і дерев…»[1559]
Після прибуття становище зазвичай погіршувалося. Багато засланців були юристами, лікарями, крамарями і торговцями, вони звикли жити у великих і малих містах у порівняно комфортних умовах. На новому місці умови були зовсім іншими. В одному архівному документі, датованому груднем 1941 року, засланці з «нових» західних територій, що живуть у переповнених бараках, описуються так: «Будівлі брудні, що відбивається у високих показниках захворюваності і смертності, особливо дитячої… більшість поселенців не мають теплого одягу і не звикли до холодної зими»[1560].
У наступні місяці й роки страждання тільки посилювалися, про що свідчить одна незвичайна збірка документів. Після війни тодішній польський уряд у вигнанні зібрав ряд дитячих «мемуарів» про депортацію. Вони краще за будь-яку розповідь дорослих відображають і культурний шок, і фізичні тяготи, які довелося переживати депортованим. Хлопчик-поляк, якому в момент його «арешту» було 13 років, згадував про кілька місяців заслання так:
1555
Gławacki. — p. 331.
1556
Hoover, Polish Ministry of Information Collection, Box 123; Gławacki. — p. 331.
1557
ГАРФ, 5446/57/65.
1558
РГВА, 40/1/71/323.
1559
Ptasnik.
1560
Sabbo. — p. 804–809.