Історія ГУЛАГу

І вони йшли — хоча багато кому до кінця дійти не довелося. Швидке просування німецьких військ змушувало НКВД нервувати, а коли НКВД нервувало, воно починало стріляти. 2 липня 954 в’язні з Чортківської тюрми у Західній Україні почали перехід на схід. По дорозі співробітник, який пізніше склав звіт, впізнав у 123 з них українських націоналістів, яких було розстріляно за «спробу бунту і втечі». Після більш як двох тижнів походу, коли до німецьких військ залишалося 15 чи 20 кілометрів, він застрелив тих, хто ще залишався живим[1541].

Іноді тим, кого не вбили, було не краще. Насєдкін писав, що «апарат ГУЛАГу в прифронтових районах був мобілізований на забезпечення того, щоб евакуаційні ешелони й етапи в’язнів мали належне медико-санітарне обслуговування і харчування»[1542]. А ось як згадує свою евакуацію з Кіровоградської тюрми ув’язнена-полячка М. Штейнберг, яку 1941 року було вдруге арештовано:

«Все заливало сліпуче сонячне сяйво. Опівдні воно ставало нестерпним. То була Україна, серпень місяць. Кожного дня близько 35 градусів. Ішла величезна кількість людей, а над цим натовпом висіла мутна хмара куряви. Дихати було нічим, дихати було неможливо…

У кожного в руках був вузол. У мене теж був. Я взяла з собою навіть пальто, бо в тюрмі вижити без пальта важко. Подушку, ковдру, покривало — все. У більшості тюрем не було ліжок, матраців, білизни. Але коли ми пройшли 30 кілометрів по спеці, я тихо поклала вузол при дорозі. Я знала, що не зможу його нести. Переважна більшість жінок зробили те саме. Ті, хто не залишив вузли після перших 30 кілометрів, залишили їх через 150. У кінці їх уже ні в кого не було. Ще через 15 кілометрів я зняла взуття і теж його кинула…