Історія ГУЛАГу

Та й виживали не всі матері, про що розповідає ще одна дитина:

«Ми прийшли в селище, і на другий день нас потягли на роботу з ранку до ночі. Коли через 15 днів прийшов день зарплати, то найбільше це було 10 рублів, їх не вистачало навіть на два дні на хліб. Люди вмирали з голоду. Їли мертвих коней. Ось так моя мама працювала і застудилася, тому що не мала теплого одягу, у неї було запалення легенів — 5 місяців, вона захворіла 3 грудня. А 3 квітня вона пішла до лікарні. У лікарні її не лікували зовсім, якби вона не пішла до лікарні, то, може, ще була б жива, вона прийшла до бараку у селищі і там померла, їсти не було чого, і вона померла з голоду 30 квітня 1941 року. Моя мама вмирала, а ми з сестрою були вдома. Тата не було, він був на роботі, мама померла, коли тато прийшов з роботи, тоді мама померла, то моя мама померла від голоду. А тоді настала амністія, і ми поїхали з того пекла»[1564].

Бруно Беттлгайм, коментуючи цю збірку, незвичайну з точки зору кількості історій та їх змісту, намагається характеризувати їхній особливий розпач:

«Оскільки писалися вони невдовзі після того, як діти опинилися на свободі і в безпеці, то, здається, діти природно мали б говорити про сподівання на повернення свободи, якщо таке сподівання було. Відсутність таких висловлювань вказує на те, що надії вони не мали. Цих дітей позбавили свободи, сильних і нормальних почуттів, примусили придушити в ім’я того, щоб просто пережити ще один день. Дитина, позбавлена будь-якої надії на майбутнє, — це дитина, що живе у пеклі…»[1565]

Не менш жорстокою була доля ще однієї групи засланців, які під час війни пішли тим самим шляхом, що й поляки і прибалти. То були представники радянських народів, яких Сталін або ж від початку війни вважав потенційною п’ятою колоною, або ті, на кого він вказав як на пособників німців пізніше. «П’ятою колоною» були німці Поволжя, народ, чиїх предків запросили до Росії у часи Катерини II (ще одна російська правительниця, яка дуже переймалася заселенням величезних просторів своєї країни), та фіномовна меншина, що населяла радянську Карельську республіку. Попри те що не всі поволзькі німці навіть уміли розмовляти німецькою, а карельські фіни — фінською, вони жили окремо і мали відмінні від сусідів-росіян звичаї. В умовах війни з Фінляндією і Німеччиною цього виявилося достатньо для того, щоб на них впали підозри. Після заплутаних навіть за радянськими стандартами міркувань усіх поволзьких німців було у вересні 1941 року засуджено як «прихованих ворогів»:

«За інформацією, яка заслуговує на довіру, отриманою військовою владою, серед німецького населення, що мешкає у районі Поволжя, є тисячі і десятки тисяч диверсантів і шпигунів, готових по сигналу з Німеччини до вчинення саботажу в області, населеній поволзькими німцями… [Разом з тим,] жоден німець поволзького району не повідомив радянському керівництву про наявність такої великої кількості диверсантів і шпигунів серед поволзьких німців; отже, німецьке населення Поволжя у своєму середовищі переховує ворогів радянського народу і Радянської влади»[1566].