Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Чеченська операція була ще жорстокішою. Багато очевидців згадують, що НКВД у депортації чеченців використовувало американські вантажні машини «Студебекер», недавно отримані в рамках програми «ленд-лізу» через кордон з Іраном. Є також багато розповідей про те, як чеченців з цих «Студебекерів» знімали і саджали в опечатані вагони, у яких їм не давали не тільки води, як «звичайним» в’язням, а й їжі. Тільки в цих вагонах померло до 78 тисяч чеченців[1575].
Після прибуття на призначені місця заслання — до Казахстану, Середньої Азії, півночі Росії — депортованих, яких не було арештовано і відправлено до таборів, розміщували у спеціальних поселеннях, так само як і поляків та прибалтів. Їм було сказано, що спроба втечі каратиметься двадцятьма роками таборів. Життя теж було схожим. Вони були дезорієнтовані, вирвані зі своїх племінних і сільських громад, багатьом не вдавалося прижитися на новому місці. Місцеве населення зазвичай їх зневажало; часто вони не мали роботи, швидко втрачали сили і хворіли. Можливо, ще потужнішого удару завдавав їм незвичайний для них клімат: «Коли ми приїхали до Казахстану, — згадував один депортований чеченець, — там була мерзла земля, ми думали, що всі помремо»[1576]. На 1949 рік сотні тисяч кавказців і від третини до половини кримських татар справді померли[1577].
Однак з точки зору Москви між депортаціями воєнного часу і тими, що відбувалися раніше, існувала істотна відмінність: тут була обрана нова мета. Сталін вперше вирішив усунути не просто членів певної підозрюваної національності чи категорії політичних «ворогів», а цілі народи — чоловіків, жінок, дітей, стариків — і стерти їх з карти.
Можливо, ці депортації неправильно називати «геноцидом» — через відсутність масових страт. У подальші роки Сталін також шукатиме співробітників серед цих «ворожих» національних груп, тож його ненависть була не суто расовою. Однак у цьому випадку буде цілком правильним термін «культурний геноцид». Після переселення назви усіх депортованих народів зникли з офіційних документів — навіть із «Великої радянської енциклопедії». Влада стерла з карт їхні рідні краї — було скасовано Чечено-Інгуську Автономну Республіку, Автономну республіку німців Поволжя, Кабардино-Балкарську Автономну Республіку і Карачаївську автономну область. Кримську Автономну Республіку також було ліквідовано, а Крим став просто ще однією областю. Місцева влада руйнувала кладовища, перейменовувала міста і села й викреслювала колишніх їх мешканців з підручників історії[1578].
На новому місці усіх депортованих мусульман — чеченців, інгушів, балкарців, карачаївців і татар — примушували посилати своїх дітей до російських початкових шкіл. Створювалися перешкоди у вживанні рідної мови, сповідуванні релігії, стиралася історична пам’ять. Поза сумнівом, чеченцям, татарам, поволзьким німцям, меншим кавказьким народам — як, протягом тривалішого періоду, і полякам, і прибалтам — належало зникнути, поглинутися російськомовним радянським світом. У кінцевому підсумку ці народи «виникли знову» після смерті Сталіна, хоча це й відбувалося повільно. Незважаючи на те що чеченцям 1957 року було дозволено повернутися додому, татари не отримували такого дозволу до горбачовських часів. Їм повернули кримську «прописку» — законне право на проживання — тільки 1994 року.
Дехто висловлює здивування з приводу того, що в тогочасній атмосфері, в умовах жорстокої війни і ще одного спланованого геноциду всього за кілька сотень кілометрів на захід, чому Сталіну було просто не знищити фізично етнічні групи, які він так зневажав. На мою думку, його меті найкраще відповідало саме знищення культур, а не народів. Операція звільняла СРСР від того, що вважалося «ворожим» радянському суспільству: буржуазії, релігії і національних інституцій, здатних опиратися Сталіну, та освічених людей, які могли виступити проти нього. Водночас вона зберігала більше «трудових одиниць» для подальшого використання.
Однак історія «чужих» у таборах на чеченцях і поляках не закінчується. Для іноземців були й інші шляхи до ГУЛАГу — у найбільших кількостях вони потрапляли до таборів як військовополонені.
Формально Червона армія створила перші радянські табори для військовополонених 1939 року, після окупації Східної Польщі. Перший указ воєнного часу щодо військовополонених було видано 19 вересня, через два дні після того, як радянські танки перетнули кордон[1579]. На кінець вересня радянська армія взяла у полон 230 тисяч польських солдатів і офіцерів[1580]. Багатьох з них звільнили, зокрема молодших військовослужбовців. Проте декого — тих, що вважалися потенційними партизанами, — відправили у табори ГУЛАГу або до близько сотні таборів для військовополонених у глибині території СРСР. Після вторгнення німців ці табори було евакуйовано разом з іншими тюрмами на схід[1581].
1575
Lieven, Chechnya. — p. 319; Naimark, Fires of Hatred. — p. 97.
1576
Lieven, Chechnya. — p. 320.
1577
Pohl, «The Deportation and Fate of the Crimean Tartars». — p. 17–19; Lieven, Chechnya. — p. 319–321.
1578
Lieven, Chechnya. — p. 318–330; Naimark, Fires of Hatred. — p. 83–107.
1579
Загорулько (велике зібрання документів з різних архівів, опубліковане за сприяння російського Держкомархіву, ГАРФ, ЦХИДК та Волгоградського університету за фінансової підтримки Фонду Сороса).
1580
Overy. — p. 52.
1581
Sword. — p. 5.