Історія ГУЛАГу

Для того щоб пояснити, в якій обстановці відбувалися ці зміни, слід сказати, що вільне населення Радянського Союзу під час війни теж зазнало страждань, а суворіші режим і розпорядок були запроваджені також і на цивільних підприємствах. Ще 1940 року, коли Радянський Союз ввів війська у Польщу і країни Прибалтики, Верховна Рада запровадила восьмигодинний робочий день і семиденний робочий тиждень для всіх підприємств і установ. Було ухвалено навіть ще суворіше рішення: заборонити працівникам залишати свої робочі місця. Залишення робочого місця стало злочином, що карався табірним терміном. Також злочином стало виробництво продукції «низької якості» («саботаж»), а інші злочини почали тягти за собою суворіші покарання. Працівники, які виносили з місць роботи запасні частини, інструменти, папір чи письмове приладдя, могли отримати рік таборів — або більше[1525].

Поза таборами люди потерпали від голоду так само, як і в таборах. Під час блокади німецькими військами Ленінграда хлібний пайок там становив всього 125 грамів на день, що було недостатнім навіть для того, щоб просто вижити; не було палива для обігрівання помешкань, що перетворювало північну зиму на тортури. Люди ловили птахів і пацюків, крали продукти в умираючих дітей, їли трупи і вбивали, щоб заволодіти продуктовими картками. Одна з уцілілих згадує: «У власних квартирах люди билися за життя, як полярники на краю загибелі»[1526].

Голодував не один Ленінград. У документах НКВД за квітень 1945 року йдеться про голод по всій Середній Азії, у Монголії і Татарській АРСР. Найбільше потерпали родини фронтовиків, що залишилися без годувальників. Голодомор повернувся в Україну: 1947 року повідомлялося про випадки канібалізму[1527]. У Радянському Союзі стверджувалося, що загалом під час війни країна втратила 20 мільйонів своїх громадян. У період 1941–1945 років братські могили з’являлися в СРСР не тільки у ГУЛАГу.