Історія ГУЛАГу

Далі від кордону, маючи більше часу на підготовку, керівництво ГУЛАГу намагалося організовувати евакуацію. Через три роки у своїй довгій і помпезній доповіді тодішній головний начальник ГУЛАГу Віктор Насєдкін називав евакуацію «планомірною». Її плани, за словами Насєдкіна, «розроблялися ГУЛАГом і були скоординованими з евакуацією промисловості», хоча «у зв’язку з добре відомими транспортними негараздами значна кількість в’язнів евакуювалася пішки»[1535].

Насправді жодних планів не було, а евакуація проводилася у панічному поспіху, часто під розриви німецьких бомб. Під «добре відомими транспортними негараздами» слід розуміти, що люди на смерть задихалися у переповнених залізничних вагонах, а самі ці вагони нищили ворожі бомби. В’язень-поляк Януш Пушиньський, арештований і депортований 19 червня, втік із заповненого в’язнями палаючого вагона разом з матір’ю і рідними:

«Якось пролунав сильний вибух, і поїзд зупинився. Люди почали вискакувати з вагонів… Я побачив, по поїзд стоїть у глибокому яру. Думав, що ніколи звідти не виберуся. Над головою пронизливо гули літаки, ноги здавалися ватяними. Мені вдалося якось видряпатися звідти, і я відбіг лісом метрів 200–250 від колії. Тоді я оглянувся назад і побачив на відкритому місці цілі юрби людей. Тут налетіла наступна група літаків, що почала стріляти по цьому натовпу…»[1536]

Бомби також влучили і в поїзд, на якому перевозили в’язнів з Коломийської тюрми; дехто загинув, проте приблизно трьом сотням це дозволило втекти. Конвойні спіймали близько 150 осіб, але потім знову відпустили. Як пояснювали вони самі, їм нічим було годувати і ніде тримати в’язнів. Усі тюрми цього району було евакуйовано[1537].

Однак пережити авіаналіт у тюремному поїзді довелося небагатьом — хоча б тому, що в’язнів рідко коли взагалі брали на евакуаційні поїзди. На поїзді, що їхав з одного табору, було стільки родичів і вантажу охоронців і адміністрації, що для в’язнів просто не вистачило місця[1538]. Всюди промислове устаткування мало більший пріоритет, ніж люди, що зумовлювалося як практичними, так і пропагандистськими міркуваннями. Розгромлене на заході, радянське керівництво обіцяло відбудуватися за Уралом[1539]. Внаслідок цього «значна кількість» в’язнів — насправді величезна їх більшість, — як сказав Насєдкін, «евакуювалися пішки». Розповіді про те, як їх безкінечно гнали, неминуче викликають у пам’яті вимушені переходи в’язнів нацистських концентраційних таборів чотирма роками пізніше: «Ми не маємо транспорту, — в одному випадку казав охоронець перед ешелоном ув’язнених під вибухи бомб. — Ті, хто можуть іти, йтимуть. Протестуйте, не протестуйте, йтимуть усі. Ті, хто не можуть іти, будуть розстріляні. Німцям нікого не залишимо… свою долю вирішувати вам самим»[1540].