Історія ГУЛАГу

Умови у перші тижні полону були не набагато кращими, і не тільки для взятих у полон під Сталінградом. При просуванні радянських військ на захід полонених ворожих солдатів, як правило, виганяли у чисте поле і тримали там за мінімуму харчів і медичної допомоги, коли не просто розстрілювали. Без даху над головою, полонені спали один в одного на руках, заривалися в сніг і прокидалися замерзлими напівтрупами[1586]. У перші місяці 1943 року смертність серед військовополонених становила близько 60%, а 570 тисяч з них було офіційно оголошено такими, що померли в полоні — від голоду, хвороб і поранень, які не лікувалися[1587]. Справжні цифри можуть бути навіть ще більшими, оскільки багато в’язнів могли померти ще до того, як їх полічили. Схожі показники смертності були й серед радянських військових у німецькому полоні: нацистсько-радянська війна справді була війною не на життя, а на смерть.

Проте з березня 1944 року НКВД взялося за «поліпшення» становища, для чого було створено новий підрозділ виправно-трудових таборів, спеціально призначений для військовополонених. Хоча вони й перебували в юрисдикції таємної поліції, формально ці нові табори не належали ГУЛАГу — спочатку ними керувало Управління у справах військовополонених (УВП) НКВД, а потім, з 1945 року, — Головне управління у справах військовополонених та інтернованих (ГУВПІ)[1588].

Запровадження нових управлінь не обов’язково означало поліпшення становища полонених. Наприклад, на думку японських офіційних осіб, найтяжчою для полонених японців була зима 1945–1946 років, у радянському полоні померло близько 10% японців. Хоча, з огляду на своє становище, вони навряд чи мали можливість передавати якусь цінну військову інформацію, для полонених діяли суворі обмеження на листування з родичами: їм було дозволено писати додому тільки 1946 року — використовуючи спеціальні форми з позначкою «лист військовополоненого». Для перевірки цих листів було створено спеціальні цензурні органи, укомплектовані персоналом із знанням іноземних мов[1589].

Менш переповненими не стали і табори. Протягом останнього року війни і навіть після неї кількість полонених у цих нових таборах продовжувала зростати, досягаючи іноді приголомшливого рівня. За даними офіційної статистики, Радянський Союз у період 1941–1945 років взяв у полон 2 388 000 німецьких солдатів і офіцерів. Ще 1 097 000 осіб було взято в полон як солдати і офіцери армій країн, що воювали на боці Німеччини; то були переважно італійці, угорці, румуни й австрійці, також у незначних кількостях тут були представлені французи, голландці і бельгійці — та ще близько 600 тисяч японців, вражаюча кількість, якщо взяти до уваги те, що Радянський Союз вів бойові дії проти Японії порівняно недовго. На момент амністування військовополонених їх загальна кількість перевищували чотири мільйони[1590].