Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Те саме відбувалося і в усій системі таборів. В Устьвимлагу у перші дні війни начальство повністю заборонило листування, посилки і газети; також у таборі познімали гучномовці[1511]. Колимські начальники скасували право політичних в’язнів на листування та читання газет і теж припинили транслювання радіопрограм. Всюди посилилися обшуки, ранішні переклички стали довшими. Начальники лагпунктів для в’язнів німецького походження влаштували спеціальні бараки посиленого режиму. «А ну, хто на БЕРГИ, на БУРГИ, на ШТЕЙНИ всякі, — вліво давай! Які там взагалі різні Гін-ден-бур-ги чи Діт-ген-штейни…» — вигукував охоронець; він показав, щоб Євгенія Гінзбург ішла до них теж. Їй вдалося пробитися в обліково-розподільну частину і переконати інспекторку підняти дані щодо її національності та громадянства: «Вперше у світовій історії виявилося вигідним бути єврейкою»[1512].
Адміністрація Карлагу перевела всіх в’язнів-фінів і німців з деревообробної фабрики на лісоповал. Один в’язень з Америки, фін за національністю, згадує, що «через п’ять днів фабрика зупинилися, бо тільки фіни і німці знали, що і як потрібно робити… Не чекаючи дозволу з Москви, нас забрали назад на фабрику»[1513].
Найдраматичніше відбився на в’язнях відповідних категорій ще один наказ — виданий теж 22 червня 1941 року, — що забороняв усім в’язням, засудженим за «зраду Батьківщини, шпигунство, тероризм, диверсії, троцькізм, правий ухил і бандитизм» (іншими словами, усім політичним), залишати табори. В’язні називали цей наказ «додатковим терміном», хоча насправді він являв собою адміністративне розпорядження, а не судовий вирок. За офіційними даними, відразу ж під його дію потрапило 17 тисяч в’язнів. Пізніше до них додалися інші[1514]. Зазвичай не робилося жодних попереджень: у день, коли мало відбуватися звільнення, ті, хто підпадав під наказ, просто отримували документ, яким їм наказувалося залишатися за колючим дротом «на період війни»[1515]. Багато хто вважав, що насправді це означає — назавжди. «Тільки тоді стала зрозумілою уся трагічність мого становища», — згадував один в’язень[1516].
Ця трагедія більше, ніж на інших, позначилася на жінках з дітьми. Одна ув’язнена-полячка згадувала про жінку, яку примусили залишити своє немовля в яслах поза табором. Вона ні про що не могла думати, крім того, як забрати дитину назад. Потім, коли настав день звільнення, їй сказали, що її не відпускають, бо йде війна: «Вона відштовхнула роботу, впала на стіл і завила, як дикий звір»[1517].
Ольга Адамова-Сліозберг теж розповідає історію жінки, Наді Федорович, яку мали звільнити 25 червня 1941 року. Її син, що жив у далеких родичів, які прагнули його позбутися, чекав на неї. Вона писала йому, просила потерпіти. Коли вона дізналася, що її не відпустять, написала знову. Відповіді не було:
«Раптом взимку 1942 року отримує листа від незнайомого чоловіка, який підібрав Борю на полустанку десь біля Іркутська, із тяжким запаленням легенів, взяв до себе і виходив. Він докоряв Наді, що вона, звільнившись, забула про сина, що вона погана мати, мабуть, заміж вийшла і живе собі поживає, у той час як її 14-річний хлопчик, проїхавши зайцем з-під Рязані до Іркутська, помирає з голоду».
Надя хотіла зв’язатися з тим чоловіком, але марно: цензори більше не пропускали листів політичних в’язнів, особливо листів зі згадуваннями про невизначену тривалість їх термінів ув’язнення. Пізніше Надя почула, що її син пішов у банду. 1947 року він з п’ятирічним терміном об’явився на Колимі[1518].
Для всіх табірників з розгортанням війни життя ставало суворішим. Новими законами було запроваджено довший робочий день. Відмова працювати тепер була вже не просто незаконною, вона стала зрадою. У січні 1941 року тодішній керівник ГУЛАГу Василь Чернишов розіслав начальникам усіх таборів і колоній листа, в якому йшлося про долю 26 в’язнів. Їх судили, визнали винними у відмові від роботи і дали п’яти особам ще по десять років таборів. Решті присудили страту. Чернишов без зайвої риторики наказував своїм підлеглим «повідомити в’язнів усіх таборів і виправно-трудових колоній» про ці вироки[1519].
Звістка поширилася дуже швидко. Усі в’язні, як пише Густав Герлінг, добре знали, що «до найтяжчих злочинів, які можливо було вчинити у таборі після 22 червня 1941 року, належали поширення поразницьких настроїв і відмова від виходу на роботу, яка в рамках надзвичайного оборонного законодавства розцінювалася як саботаж оборони країни»[1520].
1511
Razgon. — p. 210.
1512
Е. Ginzburg, Within the Whirlwind. — p. 26–42.
1513
Warwick. Неопублжовані спогади.
1514
ГАРФ, 9414/1/68; Иметь силу помнить. — с. 166.
1515
Е. Ginzburg, Within the Whirlwind. — p. 28.
1516
Гогуа. Неопубліковані спогади.
1517
Hoover, Polish Ministry of Information Collection, Box 114, Folder 2.
1518
Адамова-Слиозберг. — с. 63.
1519
ГАРФ, 9401/13/107.
1520
Herling. — p. 197.