Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Відразу за цим група повстанців відчинила табірні склади і почала видавати в’язням якісні одяг і взуття. Їх заздалегідь зібрав Ретюнін, який закликав в’язнів приєднатися до повстання. Погодилися не всі. Дехто боявся, дехто вважав становище безнадійним, а ще дехто навіть намагався відмовити повстанців від продовження виступу. Інші погодилися. Приблизно о п’ятій вечора, десь за годину після початку повстання, група зі 100 осіб колоною вирушила на сусіднє місто Усть-Уса.
Спочатку місцеві мешканці, збиті з пантелику добрим вбранням в’язнів, не розуміли, що відбувається. Повстанці, розділившись на дві групи, напали на поштове відділення і міську тюрму. Обидві атаки виявилися успішними. З тюрми випустили 12 в’язнів, які приєдналися до повстанців. На пошті повстанці перерізали телефонний зв’язок. Усть-Уса перейшла під контроль повстанців.
Тут місцеві мешканці почали відбиватися. Кілька осіб взяли зброю у відділенні міліції. Дехто кинувся захищати маленький міський аеродром, на злітній смузі якого стояло два маленькі літаки. Інші шукали допомоги: один з міліціонерів скочив на коня і поїхав до сусіднього лагпункту Поля-Кур’я. Там почалася паніка. Тамтешній начальник, гадаючи, що це німці, відразу ж наказав усім в’язням роззутися, щоб вони не могли втекти. 15 озброєних охоронців вирушили з Поля-Кур’я в Усть-Усу, гадаючи, що вони мають битися проти ворога.
У цей час в центрі Усть-Уси спалахнув бій. Повстанці роззброїли міліціонерів і таким чином дістали ще зброї. Проте їм не вдалося впоратися із затятими захисниками приміщення міліції. Бій за нього тривав усю ніч, і на ранок повстанці мали серйозні втрати. Дев’ятьох було вбито, одного поранено. Сорок осіб було захоплено міліцією. Тоді повстанці вирішили вдатися до нової тактики: залишити Усть-Усу і вирушити до іншого міста — Кожви. Вони не знали, що усть-усинське керівництво надіслало радіограму з проханням про допомогу, використавши захований у лісі радіопередавач. Усі дороги в усіх напрямках поволі почали перекриватися озброєними міліціонерами.
Втім, на початку повстанцям трохи поталанило. По дорозі вони зайшли в село, де не зустріли серйозного опору. Там вони зробили марну спробу переконати місцевих колгоспників приєднатися до повстання. На пошті вони дізналися, що в їхньому напрямку рухається міліція. Повстанці зійшли з головної дороги і пішли в тундру; спочатку вони переховувалися в оленярському господарстві. Вранці 28 січня їх там виявили: знову почався бій, у якому обидві сторони зазнали тяжких втрат. Однак після сутінків уцілілим повстанцям — близько 30 осіб — вдалося втекти і сховатися у мисливському будиночку в горах. Деякі були рішуче настроєні залишатися там і відбиватися, хоча через обмаль боєприпасів шансів у них не було. Інші, що вирушили в ліс серед зими, теж не мали шансів на порятунок.
Остаточна розв’язка настала 31 січня — тривала вона добу. З наближенням міліції деякі повстанці, зокрема і сам Ретюнін, застрелилися. НКВД переслідувало решту по лісах, виловлюючи їх по одному. Тіла їх складали на купу: несамовиті від люті міліціонери глумилися над ними, а потім фотографували. На цих фото, що зберігаються у місцевих архівах, — покалічені тіла, вкриті снігом і кров’ю. Щодо місця поховання цих тіл записів немає. За місцевою легендою, міліціонери спалили їх прямо на місці.
Після цього раніше захоплених повстанців відвезли на слідство до республіканського центру — Сиктивкара. Після більш як півроку допитів і катувань 19 осіб отримали нові табірні вироки, а 49 було страчено 9 серпня 1942 року.
Захисники радянського порядку зазнали тяжких втрат. Однак НКВД непокоїла не тільки втрата кількох десятків міліціонерів і місцевих мешканців. Яшкін «зізнався» — це записано у протоколі слідства, — що кінцева мета Ретюніна полягала в поваленні республіканського керівництва і запровадженні фашистського режиму, природно, союзного нацистській Німеччині. Знаючи про методи радянського слідства, на ці мотиви можна сміливо не зважати.
Це повстання було чимось набагато більшим за звичайний кримінальний бунт: він мав очевидні політичні мотиви і був відверто антирадянським. Не відповідали образові кримінальних злодіїв і його учасники: більшість з них були політичними в’язнями. НКВД знало, що чутки про повстання швидко поширяться по багатьох навколишніх таборах, у яких під час війни утримувалося надзвичайно багато політичних в’язнів. Дехто, у той час і пізніше, підозрював, що німці знали про воркутинські табори і планували використати їх як п’яту колону, якби їхнє вторгнення на територію Росії просунулося так далеко. Чутки про те, що німці в цих краях скидали на парашутах своїх шпигунів, ходять і досі.