Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
Ми взяли газету, дивимося: на першій сторінці велика фотографія, а на ній — купа сріблястої риби. Навколо стоять якісь люди у рибальських робах, усі вони здивовано дивляться на ту рибу. Відразу ж пізнали серед них дядька Карпа, кремезного інспектора і Шалапута. Пес, висолопивши довжелезного язика, теж дивився на рибу. Що то за риба, ми не знали.
— Ну, що скажете? Гарна рибка? — спитав Іван Павлович.
— Гарна. А що? — перезирнулися ми.
— Ну, то знайте — це та сама камачка, яку ви у Солоний лиман випустили...
— Хіба вона не загинула? — вигукнули ми.
— Ні, жива, до того ж за літо стала вдвічі більшою, ніж така сама, що в морі виростає. Солоний лиман виявився щедрою нивою для кефалі. Відомо, що ця риба харчується різними організмами, які живуть у муляці. А їх у лимані сила-силенна. А це ж справжнє відкриття! Уявляєте — повесні рибалки прокопають гирло в лиман, туди запливе камачка, а восени врожай кефалі візьмуть.
— Хіба то відкриття, то ж випадок… — почав було я.
— Кажеш, випадок? Ні і ще раз ні, — гаряче заперечив Іван Павлович. — Розумієте, цього ніколи б не трапилося, якби ви були хаткосидами, коли б ви боялися переночувати у дуплі або на березі моря. Такими непосидами будьте й надалі! І ще одне: у давнину наш лиман славився рибою. Ось доказ, — сказав директор і висипав з пакуночка на стіл чорний пісок.
— Мій пісок з Вербохмари!!! — здивувався Ігор.
— З Вербохмари, — ствердив Іван Павлович, — але це не пісок.
— А що?
— Зітлілі кістки кефалі, — сказав директор.
— А оті кістки, бува, не горять уночі? — спитав я.
— Горіти не горять, Сергійку, а випромінюють блакитне холодне полум´я. Це явище фізики називають флуоресценцією, — відповів директор.
Так ось що за пожежа була тоді на моєму столі! Це світилися кістки кефалі! А я так налякався!
— Ну, все, хлопці, можете іти, — відпустив нас директор. — Я радий за вас! Завжди будьте такими ж допитливими, як зараз! — сказав директор.
Ми вийшли з кабінету.
На шкільному подвір´ї нас зустріла Галина Пилипівна.
— Ну, що? Перепало?! — спитала вона.
— Ще й як! Так перепало — все життя пам´ятатимемо! — відповіли ми і шмигнули на вулицю.
Дарунок Кніповича
Моя Тополівка
Сейнер, попрощавшись трьома басовитими гудками, взяв курс на косу. Я сидів на палубі й дивився, як тануть у блакитній імлі обриси приморського міста. Ціле літо я не побачу цього берега! Прощавай, місто! Прощавайте, друзі!
Я — косянин. Усі, хто народився на косі, — примітні люди, я по собі це знаю. Не раз степовики, зустрівши мене, цікавилися: «Звідки ти, хлопче, отакий синьоокий, засмаглий та білочубий узявся?» Відповідав поважно — так, як навчив мене дідусь: «Я живу там, де навколо синє, синє море, там, де вітри пасуть баских білогривих коней — хвилі морські».
У нашому рибальському селищі є лиш одна школа — для малюків, — і тому вже з п´ятого класу косянці навчаються у школі-інтернаті приморського міста.
Невдовзі море проковтнуло берег і навкруж запанували хвилі.
Тихо на сейнері, лише з його черева чути одноманітне тахкання двигуна.
Увесь час невеселі думки не залишали мене. Начебто слід було радіти: літні ж канікули розпочалися! Та де там! Мої друзі роз´їхалися по дитячих таборах, а мені, бідоласі, доведеться сидіти ціле літечко дома. Гірше не придумаєш…
…Тиждень тому тополівські рибалки, і мій тато з ними, подалися на своїх фелюгах у Чорне море ловити шпроти. Залишаючи рідну Тополівську затоку, татко надіслав мені листа, у якому чітко було написано: «У хаті мусить бути мужчина». Мужчина — це я. Це ж треба — на всю Набережну вулицю на літо залишився один я…
Мої сумовиті роздуми урвалися тоді, коли на морському небокраї з´явилися зелені гостряки, схожі на списи русичів-дружинників часів князя Ігоря. Їх було рівно тридцять. Отако відкривалася з моря наша косянська Тополівка. Таких високих і струнких тополь, як на моїй Набережній вулиці, я ніде й ніколи не бачив.
Ну й гарно ж! Мимохіть згадалися рядки з вірша Олександра Сергійовича Пушкіна:
1
Переклад Н. Забіли.