Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
Чорномор — то найвища тополина, що росте у дворі нашого сусіда, мудрого дідуся Онупрія Платоновича, якого тополівці називають ще Мореписцем.
Оті тополі — то не лише надійний орієнтир для рибалок, а й гордість кожного господаря: чия з них найвища, найстрункіша, найкрасивіша. От показалась і наша коса — довжелезна яскраво-золотава мілина, а на ній, під тополями, які тепер уже було видно в усій красі, серед кучерявих виноградників біліли рибальські хатки, а осторонь чорнів толевий дах косянського рибцеху. Звідси він скидався на морського жука-водолюба, що виліз на берег погрітися.
Проминувши гирло, сейнер увійшов до Тополівської затоки — Бугазика, а перегодом пришвартувався до рибзаводського причалу. Там його зустрів цибатий вусань — дядько Іван, який завідував рибцехом.
Додому я йшов берегом моря, де мені знайомий кожен чагарець, кожен баркас. Онде й мій човник «Баклан» вилежується на пляжі, підставивши сонцю свої просмолені боки. Ідучи берегом, нікого не зустрів, та кого зустрінеш цю пору, коли на Чорному морі у розпалі путина. Тільки й побачив свого сусіда — дідуся Мореписця. Він, як завжди, сидів під тополиною у кріслі і, тримаючи обіруч велику підзорну трубу, оглядав море…
Мамусі дома не застав, вона, певне, працювала на винограднику.
Я зайшов до своєї кімнати. Зовсім недавно це була кімната мого дідуся. Перед смертю він прошепотів: «Моя кімната — Юркові. Бачу, з нього справжній рибалка росте…»
Дідусева кімната така ж сама, як у всіх тополівських рибалок. Перше, що кидається у вічі: серед кімнати під стелею, замість лампи, висить засушена севрюга. Навкруг неї на стелі намальовано синє, червоне, жовте й чорне кружала.
Ота гостроморда рибина — дивний вітровказ. Ще малюком я добре знав: коли риба впирається рилом у чорне кружало, над морем шаленіє північно-західний вітрюган, який рибалки називають кішкодером, бо він мов кошачими пазурами видирає з косянських лагун усю рибу і жене її геть у море. А коли, як казав дідусь, «севрюжка нюхає червоне кружало», дме левант — східний вітер. Отоді до наших берегів підпливають численні косяки красної риби. Так косяни називають осетрів, севрюг, білуг. А вже коли вітровказ зупиниться на синьому кружалі, на морі господарює моряна — лагідний південний вітерець. Севрюжка правила й за барометр: якщо раптом з кінчика її носа звисає прозора краплина — неодмінно буде злива, а коли ніс сухий — безхмарна погода.
Одну стіну дідусевої кімнати займає географічна карта світу. Поруч неї — полиця з численними довідниками. Полюбляли ми з дідусем помандрувати по континентах, океанах та морях. Дідусь брав олівець, десь, приміром, біля далекої Австралії, знаходив острівець і ставив біля нього хрестик, а тоді відкривав довідник, і ми дізнавалися, як там люди живуть, яку рибу ловлять, які птахи літають, і які вітри гуляють над тим острівцем. За кілька років уся карта була обмережена тими хрестиками…
Найдорожчою для мене була старезна скриня. Вона стояла під вікном. Коли підняти віко, перед очима постане два світи: з одного боку — дідів фронтовий одяг: стоптані кирзові чоботи, шинель, штани, шапка-вушанка, а зверху вкрай зношена гімнастерка, на якій — ордени і медалі. Поруч пожовкла фотографія: ще молодий усміхнений дідусь-вусань з автоматом напоготові стоїть серед закопчених руїн. Унизу на фотографії напис олівцем (писав на коліні): «Даєш Берлін!»
До Берліна дідусь не дійшов. Десь у Чехословаччині його поранило, і до кінця війни він пролежав у госпіталі.
Перед Святом Перемоги дідусь бережно діставав зі скрині свій одяг і в першу чергу пришивав до гімнастерки свіжий підкомірець, а тоді начищав до нестерпного блиску кирзаки. Так він називав свої фронтові чоботи.
На свято ми з дідусем прямували вулицею до правління рибгоспу. Він ішов із гордо піднятою головою.
Зустрівши нас, молоді рибалки часом питали у мого діда: «Чого це ви, діду, так вбралися? Хіба у вас святкового костюма немає?» На те дід завжди відповідав так: «Для такого свята, як сьогодні, кращої одіжки не знайти».
На другій половині віка — кольорова обкладинка часопису, а на ній — дідусь у рибальській робі тримає обіруч здоровенного осетра. У цій частині зберігалося дідове рибальське знаряддя: зв´язані капроновою мотузкою бичколовки, невеличкий одноручний спінінґ із срібною бляшкою, яку дідусь власноруч викував зі срібної ложки, «сомоловка» — завбільшки з цеберку поплав, на якому було намотано шнур.