Чому Захід панує - натепер

Судді вирішили, що це не надто добре, й заборонили християнство.

Видавалося, саме так і треба зробити — хіба що залишався дрібненький факт, що китайський календар був і далі неправильний. Тому 1668 року імператор Кансі, щойно посівши трон, влаштував матч-реванш. І знов перемогли єзуїти.

Упевнившися у зверхності єзуїтів, Кансі почав вчитися в них, годинами сидів зі священиками, вчився в них аритметики, геометрії та механіки. Він навіть вчився грати на клавесині. Він писав: "Я усвідомив, що західна математика може бути корисною. ...Під час пізніших інспекційних подорожей я застосовував західні методи, аби показати своїм службовцям, як робити точніші розрахунки під час планування роботи на річці"[361].

Кансі визнав, що "нові методи обчислювання унеможливлюють засадничі помилки" та що "загальні принципи західної календарної науки непомильні", проте далі заперечував більші претензії єзуїтів щодо їхньої науки та їхнього Бога. Кансі дійшов висновку, що "навіть попри те, що деякі західні методи відмінні від наших і навіть можуть бути в чомусь досконалішими, все одно в них мало нового. Засади математики походять від Книги перемін, а західні методи походять від китайського джерела". І додав: "Зрештою, вони знають лише частку того, що знаю я".

1704 року папа, стурбований тим, що єзуїти поширювали астрономію активніше, ніж християнство, послав до Пекіна місію, що мала до них придивитися, а тоді Кансі, побоюючися, що це призведе до заколоту, відсторонив місіонерів. Він заснував нові наукові академії (приблизно змодельовані за взірцем Паризької Академії наук), де китайські науковці могли займатися астрономією та математикою без впливу єзуїтів. Математика, що її навчали єзуїти, тобто трохи алґебри й ще менше диференційного числення, вже на кілька десятиріч відставала від північноєвропейської, але щойно Кансі перерізав і цю ниточку до західного знання, східно-західний розрив у науці перетворився на прірву.

Постає спокуса бачити розв'язок Нідемової проблеми в Кансі, недолугому ідіоті, що міг привести китайську науку до вісімнадцятого сторіччя, але вирішив того не робити. Проте з усіх чоловіків (та однієї жінки), що сиділи на Небесному троні, Кансі, безперечно, заслуговує такої налички найменше. Казати, що єзуїти знали лише частку того, що знав він, було нескромно, але не зовсім неправильно. Кансі був справжнім інтелектуалом, сильним лідером та людиною дії (а також батьком п'ятдесятьох шістьох дітей). Він дивився на західняків у ширшому контексті. Протягом двох тисяч років китайські імператори визнавали, що кочівничі методи ведення війни були кращими за їхні, і вважали, що відкуповуватися від вершників дешевше, ніж з ними воювати. Коли настали зміни, саме Кансі першим це визнав і особисто керував кампанією, що в 1690-і роки завершилася перекриттям степової магістралі. Із мешканцями Заходу все було інакше. Кансі мав до діла з західняками від 1660-х років, але від 1704 року ігнорувати їх видавалося менш ризикованим. Деякі південно-східноазійські державці дійшли такого самого висновку у шістнадцятому сторіччі, а японські сеґуни повелися так само перед 1613 роком. Бурхливе повстання з християнським забарвленням в Японії 1637 року, мабуть, лише підтвердило мудрість рішення відітнути зв'язки з Заходом. В такому контексті рішення Кансі зовсім не видається недолугим.