Альберт у Пекіні
ондон, 3 квітня 1848 року. Королеві Вікторії болить голова. Вона вже двадцять хвилин як стоїть навколішки, притулившися обличчям до дерев'яного пірсу. Вона сердита, перелякана, стомилася стримувати сльози, а тут ще й задощило. Мжичка просякає її одяг, вона починає тремтіти й лише сподівається, що ніхто не сприйме це як ознаку страху.
Її чоловік поруч. Простягнувши руку, вона могла б спертися на його плече, чи доторкнутися до мокрого волосся, чи зробити ще щось, аби надати йому сили витримати те, що насувається. Якби ж то час зупинився... чи пришвидшився... Якби ж то вони були деінде, але не тут...
І так вони чекають — Вікторія, Альберт, герцог Велінгтонський і половина двору — на колінах під дощем. Напевне, на річці виникли негаразди. Флагманський корабель китайської армади надто великий і не зміг увійти до Східноіндійських доків, тому губернатор Цїїн урочисто прибуває до Лондона на меншому панцерному пароплаві, що носить його ім'я. Проте навіть цей корабель завеликий для доків біля Чорної стіни, тому його тягнуть шість буксирів, спричиняючи метушню та безлад. Ціїнові це явно не подобається.
Краєчком ока Вікторія бачить на причалі невеликий гурт китайців. Годину тому їхнє шовкове вбрання та кумедні шапки видавалися розкішними, але тепер вони наскрізь змокли від англійського дощу. Чотири рази цей гурт починав якусь східну какофонію, чекаючи, що Ціїна паланкіном доправлять до берега, й чотири рази мусив спинятися. На п'ятий раз вони спромоглися його привітати. У Вікторії всередині все охололо. Ціїн нарешті опинився на березі. Це справді сталося.
Аж ось представник Ціїна прямо перед ними, так близько, що Вікторія бачить візерунок на його черевиках. Це маленькі дракони, що випихкують вогонь та дим. Шитво надзвичайно гарне, набагато тонше, ніж можуть зробити її гаптувальниці.
Представник бубонить, читаючи офіційне послання з Пекіна. Вікторія вже знає його зміст: Великий Незрівнянний Високоосвічений Імператор Даоґуан прихильно ставиться до бажання королеви Британії визнати владу імперського сюзерена, Він згоден виконати прохання Вікторії й дозволяє платити данину та податки, всіляко його шанувати та виконувати його накази. Імператор згоден вважати її королівство однією зі своїх підлеглих територій і дозволити Британії йти китайським шляхом.
Проте вся Британія знає, що відбулося насправді. Спочатку китайців вітали. Вони допомагали фінансувати війну проти Наполеона, що закрив їм порти на континенті. Але від 1815 року вони продавали свої товари у британських портах за дедалі нижчими цінами й таким чином позбавили ринку ланкаширські бавовнопрядильні фабрики. Коли британці запротестували й підняли тарифи, китайці спалили гордий Королівський флот, вбили адмірала Нельсона й спустошили всі міста на південному узбережжі. Протягом майже вісьмох сторіч Англія давала відсіч усім завойовникам, а тепер ім'я Вікторії зганьблено назавжди. Її правління було оргією вбивств, насильства, грабунків, поразок, безчестя та смерти. І ось сам Ціїн, злісний будівничий волі імператора Даоґуана, прибув цідити облуду та лицемірство.
