Чому Захід панує - натепер

Коли 1644 року влада перейшла до конкурентної династії Чин, інтелектуальна критика лише посильнішала. Сотні науковців відмовлялися працювати на маньчжурів. Одним з них був Ґу Яньу, державний службовець низького рівня, що не склав найвищих іспитів. Ґу попрямував до віддаленого прикордоння, подалі від тиранових пороків. Там він повернувся спиною до метафізичного педантизму, що домінував у інтелектуальному житті від дванадцятого сторіччя, і, так само як Френсис Бекон в Англії, спробував натомість зрозуміти світ через спостерігання фізичних речей, що фактично робили реальні люди.

Протягом майже сорока років Ґу мандрував, заповнюючи нотатники докладними описами землеробства, гірничої та банківської справи. Він став відомим, його почали наслідувати інші, особливо лікарі, що переймалися своєю неспроможністю подолати епідемії 1640-х років. Збираючи історії хвороб реальних хворих людей, вони наполягли на перевірці теорій реальними результатами. На 1690-і роки навіть імператор заохочував "вивчати суть проблеми, обговорювати її зі звичайними людьми, а тоді знаходити розв'язок"[354].

Інтелектуали вісімнадцятого сторіччя називали цей підхід каочжен, "емпіричний досвід". Він віддавав перевагу фактам над міркуваннями, вносив методичні строгі підходи в такі різні галузі, як математика, астрономія, географія, лінгвістика та історія, та послідовно розробляв правила оцінювання свідчень. Каочжен був паралельний до західноєвропейської наукової революції в усьому, крім одного: він не розробив механічної моделі природи.

Подібно до західних колег, східні науковці часто розчаровувалися у знанні, успадкованому від часів, коли суспільний розвиток востаннє досягнув твердої стелі біля сорока трьох балів (у їхньому випадку в одинадцятому та дванадцятому сторіччях, за династії Сун). Але, замість відкинути її головний засновок — всесвіт, рухомий духом (ци), — і замінити його всесвітом, що працює, як машина, східняки здебільшого дивилися в минуле, до ще поважніших авторитетів — текстів стародавньої династії Хань. Навіть Ґу Яньу переймався давніми написами не менше, ніж гірництвом чи землеробством, а багато з лікарів, що збирали історії хвороб, використовували їх, аби зрозуміти медичні тексти Хань, і тішилися з того не менше, ніж коли лікували людей. Замість перевертати Відродження, китайські інтелектуали обрали друге Відродження. Багато з них були блискучими науковцями, але через цей вибір жоден з них не став Ґалілеєм чи Ньютоном.

Саме тут Вольтер помилявся. Він мав Китай за взірець саме тоді, коли країна втрачала здатність бути взірцем, — фактично саме в той момент, коли дехто з його суперників у паризьких салонах почав доходити прямо супротивних висновків щодо Китаю. Хоча вони не мали індексу, що повідомив би, що західний суспільний розвиток звів нанівець передування Сходу, ці люди вирішили, що Китай взагалі не був ідеальною просвітницькою імперією. Він радше був антитезою усього європейського. Коли європейці вчилися в стародавніх греків динамізму, підставовости та творчости й почали перевершувати своїх вчителів, Китай був країною, де час стояв на місці.