Чому Захід панує - натепер

До певної міри, поселенці в нових прикордонних смугах завжди робили щось подібне. Стародавні греки висилали додому пшеницю з західного Середземномор'я; китайські поселенці в долині Янцзи кораблями везли рис Великим китайським каналом; колоністи з краю степів висилали корабельний ліс, хутро та мінерали до Москви та Пекіна. Але саме розмаїття екологічних ніш навколо Атлантичного океану та його розмір — великий, але не нездоланний, зокрема з урахуванням новітніх досягнень кораблебудування, — давав західноєвропейцям змогу створити щось цілком нове: взаємозалежну міжконтинентальну економіку, пов'язану через перетинні трикутні торгівельні мережі (рис. 9.6).

Замість везти товари від А до В, торгівці могли доправляти західноєвропейські промислові товари (текстиль, зброю тощо) до західної Африки та з прибутком обмінювати їх на рабів. Тоді рабів кораблями можна було повезти до Карибів та обміняти (знов із прибутком) на цукор. Насамкінець можна було доправити цукор назад до Європи, продати його ще з більшим зиском, потім придбати нову партію промислових виробів і знов доправити до Африки. З іншого боку, європейці, що оселилися в Північній Америці, могли привезти до Африки ром та обміняти на рабів, потім доправити рабів на Кариби та поміняти на мелясу, привезти мелясу назад до Північної Америки, де з неї робили ром. Інші везли харчі з Північної Америки на Кариби (де земля, придатна до вирощування цукру, була надто цінна, аби на ній вирощувати харчі для рабів), купували там цукор та везли до західної Європи, а звідти поверталися з промисловими виробами для Північної Америки.

Переваги відсталости також давали свій внесок. Іспанія, у шістнадцятому сторіччі велика європейська імперська потуга, була найповніше розвиненою абсолютистською монархією, що мала торгівців за готівкові машини, що на загрозливу вимогу давали гроші, а колонії — за джерела грабунку. Якби Габсбурги спромоглися примусом загнати своїх суперників до суходільної імперії, атлантична економіка у сімнадцятому сторіччі, безперечно, далі трималася б цієї жили. Однак так не сталося; натомість торгівці з відносно відсталої північно-західної смуги Європи, де королі були слабші, повели справи в іншому напрямі.

Найвіддаленішими з них були голландці. У чотирнадцятому сторіччі Нідерланди були залитою водою периферією з небагатьма містами-державами. Теоретично голландці мали бути вірними Габсбургам, але на практиці ці обтяжені обов'язками віддалені державці виявили, що тримати у своїй волі далекий північний захід було клопотом, того не вартим, і полишили врядування на місцевих міських провідників. Аби взагалі вижити, голландські міста мусили щось винаходити. За браком деревини вони розробили енергоджерела на торфі; за браком харчів вони рибалили в Північному морі та вторговували за вилов зерно в околі Балтійського моря; за браком королів та аристократів, що втручалися б у їхні справи, багаті бюргери підтримували дружні бізнесові стосунки між містами. Солідні гроші та солідна політика притягали більше грошей, аж доки наприкінці шістнадцятого сторіччя колись відсталі Нідерланди перетворилися на європейський банківський осередок. Маючи змогу позичати за низькі відсотки, голландці могли фінансувати нескінченну виснажливу війну, що повільно нищила іспанську владу.