Чому Захід панує - натепер
- Автор: Моррис Иэн Мэттью
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: КЛІО
- ISBN: 978-617-7023-09-7
- Переводчик: Ольга Кочерга
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Чому Захід панує - натепер». Краткое содержание книги:
Як годинник
одинники з двома стрілками були найменшою з вимог нового часу. Мешканці нового світу хотіли знати все про рядкову сівбу та трикутні плуги, порохотяги та кип'ятильники, а також про годинники, що не лише мали дві стрілки, а ще й зберігали час, коли їх везли у віддалені частини світу, що давало капітанам змогу підраховувати широту. Протягом двох тисяч років — власне, відтоді, коли востаннє індекс західного суспільного розвитку досяг сорокабалової твердої стелі, — мудрі старі голоси давніх мудреців давали відповіді на більшість пекучих життєвих питань. Але тепер ставало ясно, що класики не можуть дати те, що людям треба знати.
Novum Organum ("Новий метод") — назва книжки Френсиса Бекона, оприлюдненої 1620 року, говорить саме про це. Organum — так філософи називали шість Арістотелевих книжок з логіки; Бекон дав їм заміну. Він писав: "Пошана та глибока повага до стародавніх авторів залишаються недоторканними й незменшеними"[341]; свою мету він вбачає в тім, щоб "лише бути провідником, що вказує шлях". Проте завважує, що, ступивши на цей шлях, ми побачимо, що "лишився один курс... почати цілковиту перебудову наук, мистецтв та усіх людських знань, ґрунтуючи їх на належних підвалинах".
Але де знайти такі підвалини? Дуже просто, каже Бекон (і дедалі більше число його послідовників): спостерігати. Філософи мають відірвати носи від книжок та подивитися навколо себе — на зорі та комах, гармати та весла, падні яблука та хиткі підсвічники. Вони мають також говорити з ковалями, годинникарями та механіками, тобто з тими, хто знає, як працюють речі.
На думку Бекона, саме зробивши це, Ґалілей, французький філософ Рене Декарт та легіони менш відомих науковців не могли не дійти однакового висновку: всупереч поглядам більшости стародавніх авторів, природа не є живим організмом, що дихає, має бажання та наміри. Насправді вона механічна. Фактично вона подібна до годинника. Бог був годинникарем, він увімкнув взаємозчеплені зубчасті колеса, що змушують природу рухатися, а потім робити крок назад. А якщо так, люди мають спромогтися розплутати принципи функціювання природи так само легко, як принцип дії будь-якого механізму. Зрештою, розмірковує Декарт, "годинник, зроблений з потрібного числа коліс, показує час не менш природно, ніж дерево, що виросло з такого чи такого насіння, дає конкретні плоди"[342].
Ця годинникова модель природи, плюс деякі неймовірно розумні досліди, мала надзвичайні позитивні наслідки. Раптом приголомшливо розплутано таємниці, приховані від світанку часів. Повітря виявилося речовиною, не нічим; серце помпує кров по тілу, як водяні міхи, і, що найдивовижніше, Земля не є центром всесвіту.
Усі ці відкриття, що суперечили античності й навіть Святому Письму, спричинили бурю критики. Нагородою Ґалілеєві за спостерігання неба було притягнення 1633 року до папського суду та залякування, аби він відмовився від того, що, як він знав, було правдою. Але насправді всі застрашування лише пришвидшили міграцію нового мислення зі старого середземноморського осередку на північний захід, де суспільний розвиток зростав найшвидше, вади античного мислення було видно найясніше, а страх перед владою був найслабший.
Мешканці півночі почали перевертати Відродження, заперечували античність замість шукати в ній відповіді, й у 1690-і роки, коли суспільний розвиток на відстань з товщину волосини наблизився до свого максимуму часів Римської імперії, освічені джентльмени в Парижі провадили формальні дебати щодо того, чи перевершують модерністи стародавніх авторів. На-тоді відповідь вже була очевидною всім, хто мав очі, аби бачити. 1687 року оприлюднено Засади математики Ісака Ньютона, де викладено принципи нового диференційного числення, що його Ньютон розробив, аби математично описати свою модель неба[343]. Це було незбагненно (навіть освіченому читачеві), так само як Айнштайнова теорія відносности 1905 року, коли її було оприлюднено. Проте всі погодилися (так само як згодом щодо відносности), що це було ознакою нової ери.
Стосовно таких монументів думки будь-які гіперболи видавалися неадекватними. Аби убезсмертити Ньютона, найбільший англійський поет Александер Поуп написав[344]:
В реальному житті перехід від ночі до дня був не такий швидкий. Ньютонові Засади з явилися лише по п'ятьох роках після того, як в Англії було востаннє страчено відьму, і за п'ять років до того, як почалося полювання на відьом в Масачусетсі. Сам Ньютон, як стало ясно після продажу з аукціону 1936 року його приватних паперів, ставився до алхемії з таким самим ентузіязмом, як до гравітації, й до кінця життя був певен, що зможе перетворити плюмбій на золото. І він був не єдиний науковець сімнадцятого сторіччя, чиї погляди нам теперішнім можуть видаватися дивними. Але поступово мешканці Заходу позбавляли світ магії, математичними методами розсіювали його духів та дияволів. Числа ставали мірою реальности.
341
"Пошана та..." тощо: Francis Bacon, Novum Organum(1620), preface.
342
"годинник, зроблений...": Rene Descartes, Principles of Philosophy (1644), chapter 203.
343
Тобто хіба що німецький мисленик Ґотфрид Ляйбніц, що в 1670-і роки працював над подібними математичними проблемами, розробив числення першим, а Ньютон вкрав у нього ідею. Найімовірніше, ці двоє науковців створили числення незалежно, хоча взаємні звинувачення в плагіяті зрештою отруїли їхні стосунки.
344
Переклад Данила Кубая.
345
"Було природу...": Александер Поуп, епітафія для сера Ісака Ньютона (1730). Пізніше дотепники додали ще два рядки: "Айнштайна згодом Сатана прикликав, /1 знов творіння в ночі безпросвітній" (j. С. Squire, "In Continuation of Pope on Newton" [1926]) [укр. переклад Данила Кубая].
Пізніше (1926 року) дотепники додали ще два рядки:
Айнштайна згодом Сатана прикликав, І знов творіння в ночі безпросвітній.