Чому Захід панує - натепер

Я вже кілька разів висловлював припущення, що рушіями історії є страх, лінощі та жадоба. Страх зазвичай переважує лінощі, тому, коли після 1540 року населення зросло, люди по всій Євразії почали бурхливу діяльність через побоювання втратити статус, мусити менше їсти чи навіть голодувати. Але після 1600 року лінощі почали поступатися ще й жадобі, бо екологічна розмаїтість атлантичної економіки, дешевий транспорт та відкриті ринки дали світові трохи розкошів, доступних навіть звичайним мешканцям північно-західної Європи. На початку вісімнадцятого сторіччя людина, що мала в кишені трохи зайвої готівки, могла дозволити собі не лише купити додаткову хлібину, а й придбати імпортний чай, каву, тютюн та цукор або дива місцевого виробництва, як-от глиняні люльки, парасольки та газети. І та сама атлантична економіка, що породила ці щедрі дари, породила ще й людей, готових дати людині потрібну готівку, бо торгівці були готові купити кожного капелюха, пістоля чи ковдру, що їх можна було доправити до Африки чи Америки, відтак промисловці готові були платити людям, що все це виробляли. Деякі землероби залучили свої родини до прядіння та ткання, інші приєдналися до майстерень. Дехто взагалі полишив землеробство, інші зробили відкриття, що потреба годувати голодних робітників забезпечує достатньо стабільні ринки, що виправдовують витрати на інтенсивніше обробляння, осушування та угноювання землі та купівлю більше худоби.

В деталях були відмінності, але північно-західні європейці дедалі інтенсивніше продавали свою працю й працювали довше. І що більше вони працювали, то більше цукру, чаю та газет вони могли купити — що означало перетягання через Атлантику нових рабів, розчищання нових акрів землі під плантації й відкриття нових фабрик та крамниць. Продажі зростали, економіка досягала більших масштабів, отже, ціни падали, що відкривало світ товарів ще більшій кількості європейців.

На добре чи на зле, на 1750 рік на берегах північної Атлантики вперше в світі почала окреслюватися культура споживання, що змінювала мільйони життів. Чоловіки, що не наважилися б завітати до каварні, якщо не мали спортивного шкіряного взуття та кишенькового годинника (не кажучи вже про те, щоб сказати своїм дружинам подавати гостям чай без цукру), були менш схильні відпочивати на свята чи дотримуватися давньої традиції "священного понеділка" й спати в цей день після недільного похмілля. Коли можна було так багато чого купити, час став грошима. Як поскаржився письменник Томас Гарді, "годинники з однією стрілкою вже недостатньо ділили день"[340].