Чому Захід панує - натепер

Нині Сибір здебільшого відомий як замерзле місце подій з оповідей Солженіцина про ГУЛАГ, а тоді він вразив росіян як місце, де можна було збагатіти. Їх охопила хутрова лихоманка: європейці, що давно до цілковитого знищення повиловлювали в своїх лісах куниць, соболів та горностаїв, тепер були готові платити за їхнє хутро чималі гроші. По сорока роках російські мисливці, що гасали тундрою, аби нагодувати цей ринок розкошів, вже стояли на берегах Тихого океану. Вони натягли тонку нитку зимівників уздовж краю замерзлих сибірських лісів і звідти вигендльовували хутро норок чи інших тварин у місцевих мисливців, що перебували на рівні розвитку Кам'яного віку. І хоча ці незалюднені простори навряд чи можна було назвати імперією за стандартами Сулеймана чи Хідейосі, податки на хутро не одного царя врятували від катастрофи.

Незабаром російські мисливці зіткнулися на Амурі з китайськими військовими загонами, але до початку 1680-тих років обидві сторони були вже готові до розмови. Кожен з них боявся, що інший, подібно до багатьох безладних монархів до того, візьме в союзники монголів та вивільнить п'ятого вершника — степову міграцію. Отож, вони приїхали до Нерчинська.

Того сибірського літа їхня угода заформалізувала один з найбільших зсувів у світовій історії. Протягом двох тисяч років степи були східно-західною магістраллю, що перебувала здебільшого поза контролем великих аграрних імперій. Мігранти, мікроби, ідеї та винаходи рухалися уздовж неї, пов'язували Схід та Захід узгідненим ритмом розвитку та занепаду. За рідкісних обставин та за велику ціну завойовники, як-от Дарій Перський, У-ді з династії Хань чи Тайцзун з династії Тан, накладали на степи свої умови, але то були винятки. Зазвичай аграрні імперії платили стільки, скільки вимагали кочівники, й сподівалися на краще.

Вогнепальна зброя все змінила. Кочівники постійно користувалися вогнепальною зброєю (найстарішу відому гармату, від 1288 року, знайдено в кочівничій країні Маньчжурії), і, найімовірніше, саме монголи принесли таку зброю з Китаю на Захід. Але з удосконалюванням зброї (що стріляла швидше й на більшу відстань) і організованости імперій генерали, що могли собі дозволити зібрати десять тисяч піхотинців, озброїти їх мушкетами та гарматами й навчити стріляти залпами, почали перемагати кочівничу кавалерію. До 1500 року озброєні луками вершники зі степів регулярно били піхоту з аграрних королівств. На 1600 рік вони робили це інколи. А на 1700 рік про таке майже ніхто не чув.

Росіяни вийшли вперед. У 1550-і роки артилерія Івана Грозного змела слабкі монгольські ханати з басейну Волґи, й протягом кількох наступних сторіч росіяни, турки та поляки постійно оточували сухі українські степи гарнізонами, ровами та частоколами. Озброєні мушкетами селяни спочатку сканалували кочівничий рух, потім зовсім його перекрили. У Нерчинську Росія та Китай домовилися, що ніхто — ані біженці, ані торгівці, ані дезертири, й понад усе кочівники — не буде пересуватися степами без їхнього дозволу. Тепер все мало підлягати аграрним імперіям.

Останнє ура внутрішньої Азії 1644 року свідчить про те, як багато змінилося. Китайська династія Мін того року розпалася, коли воєначальник взяв Пекін і громадянська війна набула неконтрольовних масштабів. Колишній генерал Мін вирішив, що найменшим з можливих лих буде запросити напівкочівників маньчжурів перетнути Велику китайську стіну та відновити порядок. Китайські провідники мали тривалу традицію залучати внутрішньо-азійців до громадянських війн імперії, зазвичай з катастрофічними наслідками. Але, на відміну від попередніх нападників, маньчжури привели не кочівну кавалерію, а армію, практично невідрізненну від китайської, базовану на піхотинцях, озброєних мушкетами та гарматами, скопійованими в португальців.