Метаморфози

797] В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася 798] Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву 799] Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце. 800] Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь 801] їй усі кості промочує, скроплює нею легені. 802] Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,— 803] Образ сестри перед нею малює і красеня бога, . 804] Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві 805] Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку 806] Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі, 807] Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій, 808] Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця. 809] Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям 810] Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя: 811] Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє. 812] Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла, 813] Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись. 814] От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі 815] Сіла й у дім увійти не дає. її бог умовляє, 816] Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі! 817] Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!» 818] «Згода. Станем на тім»,— усміхнувся проворний Кілленій 819] І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла 820] Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може 821] В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись. 822] Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину, 823] Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом 824] Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть. 825] Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно 826] Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові, 827] Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле, 828] Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди. 829] Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась — 830] Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь [49] 831] Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа. 832] Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.