Метаморфози

542] В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні 543] Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю, 544] Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею. 545] Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною 546] Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же 547] Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього 548] Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива. [43] 549] З чим поспішає, довідавшись,— «Не до добра,— йому каже,— 550] Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй! 551] Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш, 552] Як поплатитися можна й за вірність. Колись—то Паллада 553] В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала, 554] Що народився з землі — дитя, яке мами не мало. 555] Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок, 556] Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не смілй 557] В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в^Тгаа густого, 558] Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса — 559] Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає 560] Третя, Аглавра,— вузли всі розв'язує, ось вони й бачать: 561] Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому. 562] Тут я богині про все розплескала. За це нагороду 563] Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви, 564] Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні 565] Мають науку птахи: язикатий—бо — сам собі ворог. 566] Не на прохання моє — я й на думці такого не мала — 567] Перемінила мене! Запитай—но в самої Паллади — 568] Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом. 569] Бо ж у фокейськім краю Короней—володар, як відомо, 570] Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою 571] Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні. 572] Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,— 573] Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти. 574] Бог мене вгледів морський у той час — і жагою пройнявся. 575] Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили 576] Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю, 577] Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому. 578] Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з—поміж смертних 579] Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва 580] На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба — 581] Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти. 582] Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього 583] Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру. 584] В розпачу бити руками взялася в оголені груди, 585] Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих. 586] Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами — 587] Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі, 588] Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала. 589] Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією 590] Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена. 591] Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім 592] Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила 593] Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить, 594] Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі 595] Криє. З широкого неба її проганяють пернаті». [44] 596] «Хай та наука,— їй ворон в одвіт,— тобі йде на користь, 597] Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням». 598] Не завернув, долетів і Фебові про Короніду — 599] Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає. 600] Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий 601] В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла. 602] Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого — 603] Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи 604] Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався, 605] Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває. 606] Дівчина зойкнула враз і, з—під серця вирвавши вістря, 607] Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю. 608] «Фебе,— встигла шепнуть,— я могла б, народивши спочатку, 609] Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш». 610] Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно. 611] Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло. 612] Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає, 613] Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився. 614] Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем 615] Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю 616] Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були,— відкидає. 617] Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі 618] Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля. 619] Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний 620] Дров, на яких її тіло ось—ось переміниться в попіл, 621] Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою 622] Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу 623] Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить, 624] Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно, 625] З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот. 626] Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди, 627] Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім, 628] Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло 629] Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона 630] Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить. 631] Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе, 632] Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.