Метаморфози

466] Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе, 467] Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала. 468] Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні 469] Тут же ненависним став) появивсь у суперниці—німфи. 470] Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона: 471] «Ще бракувало того,— проказала,— щоб ти, потіпахо, 472] Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна 473] Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога! 474] Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш, 475] Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!» 476] З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху 477] Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні 478] Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю, 479] Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті, 480] Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер 481] Намилуватись не міг,— роззявилось вищиром хижим. 482] Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця, 483] Робить німою її: переповнений гнівом і люттю, 484] Рик виривається в неї хрипкий із звірячого" горла. 485] Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились. 486] От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті 487] Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій, 488] Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може. 489] Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі, 490] Біля колишнього дому свого вона полем блукала! 491] Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив, 492] Мчала що сили було — мисливиця перед мисливцем! 493] Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась, 494] Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця, 495] Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько.