Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
— Ні-і-і. Я не кручуся, — запевнив я вчительку.
— Ну то сиди, як належить, — наказала вона.
Звісно, вчителька не знала, що у мене на спині, між лопатками, справді куйовдиться жук — і не якийсь там тарганчик, а славетний носорог. Я знайшов його дорогою до школи і поклав у кишеню, а він, клятий, виліз мені на спину, і якраз там, де його рукою нізащо не дістанеш. У тому, що жук-носорог найсильніша тварина, я переконувався з кожною хвилиною. Гадаю, кожному відомо, що однорогий жук, вага якого кілька грамів, вільно котить кілограмову кулю. Аби мені таку силу, я б запросто носив під пахвою трактор… І от тепер цей силань рив на моїй спині собі нору, а я мусив це терпіти! Ще й посміхатися при цьому. О, прокляття!!! Очевидячки, ця моя посмішка була не зовсім натуральна, бо вчителька час від часу з острахом позирала на мене. Я ж приречено дивився на годинник, чекаючи, коли ж усе це закінчиться.
О, нарешті, дзвоник! Але раптом, замість довгожданого: «До побачення, діти!», вчителька суворо наказала:
— Усім сидіти. А Сергія Гарбуза та Ігоря Рваника терміново викликає директор школи для дуже серйозної розмови.
«От тобі маєш!» — важко зітхнув я.
Щойно ми вийшли з класу, як почули крик учительки:
— Який тар-р-р-гани-ще-е!
Я озирнувся і побачив свого мучителя, що повз біля вчительського столу. Схопив його і мерщій сховав у кишені.
— Отаку гидь… руками. Ну, начувайтеся! Одержите за все! — пророкувала нам Галина Пилипівна.
Ми геть занепали духом і, похнюпившись, попленталися довгим шкільним коридором до кабінету директора. Ех, не слід було нам учора йти на баштан! Не інакше, як дід Охрім, охоронник, нас пізнав. Виходить, не спав він, а прикидався, а тепер розповів, а може, й написав нашому директору!
Двері директорського кабінету — навстіж, а там зібралися, вважай, усі вчителі. Нарада! Краса! Ми вже кинулися було назад, але тієї миті нас помітив директор. Він підвівся з-за столу і сказав:
— Даруйте, дорогі колеги, але я маю нагальну і досить серйозну розмову он з тими учнями.
Усі, хто був у кабінеті, одночасно озирнулися на нас, а ми похололи. Все! Влипли! Зараз розпочнеться! Ми вже знали ті розмови з директором!.. Добре, хоч учителі почали розходитись!
Учитель історії Сергій Степанович на мить зупинився і поколихав над нашими головами своєю русявою бородою:
— Ну й ну, — прогудів він співчутливо, а ми, бідолашні, ступили до директорського кабінету.
Директор школи, Іван Павлович, він же й учитель фізики, щільно причинив за нами двері. Потому мовчки, якось особливо оглянув нас з маківок до п´ят, сів за стіл і став щось читати, а може, й розглядати, нам не було видно. Ми стояли біля дверей ні живі ні мертві.
«Ти диви!.. Оце так новина!.. Хто б міг подумати!» — бурмотів він. Ми уявляли, що там міг написати дід Охрім, і ладні були провалитися крізь землю.
Та нарешті Іван Павлович підвів голову і запитав:
— Ну, а тепер розповідайте мені, де ви були і чим займалися на Солоному лимані.
— А-а-а, на лимані! — ми одразу повеселішали. — Тамечки ґрунти збирали, комах ловили, — почав було я.
— Ну, про це я знаю, — перебив мене директор, — і про Ігореву колекцію ґрунтів мені відомо, і про те, що ти, Сергію, полонив рідкісного метелика. Мене інше цікавить. Згадайте, що ви там іще поробляли.
— Більше начебто нічого… ну хіба єгерю допомагали отих камачок рятувати, — встряв у розмову Ірвик.
— Камачок, — пожвавішав директор. — Це вже діло кажете! Як же ви їх рятували?
— Як рятували? — пересмикнув плечима Ірвик. — Ну, копали гирла, з'єднували баюри з морем...
— Так-так... А скажіть мені, як це ви, такі досвідчені юннати, одного разу випустили камачку не в море, а у Солоний лиман? Відповідайте!
— Щ-о-о... камачку... в Солон-и-й... А звід-к-и-и ви знаєте? То ж наша велика таємниця, — пробелькотіли ми.
— Виходить, правду написав мені єгер Очеретяного озера, — то ваша робота! — чомусь зрадів Іван Павлович. — Я слухаю, розповідайте, як це було...
Що нам лишалося? Довелося все повідати директорові. Ми розповідали і, як не дивно, не бачили на обличчі директора осуду. Навпаки, Іван Павлович не раз уже помацав мочку правого вуха. А ми добре знали, що він робив це перед тим, як поставити учневі у щоденник п'ятірку. Що б це означало?
Нарешті ми закінчили розповідати.
— Ну, що ж, діти! Ви тільки-но сказали, що плутанина на Солоному — то ваша велика таємниця. Мушу вас розчарувати: про ваш секрет уже знають тисячі й тисячі азовських рибалок. — Сказавши це, він подав нам газету. — Читайте, дивуйтеся і радійте.