У задзеркаллі 1910—1930-их років

Натомість менш метиковані й завзяті лише понуро констатували любовно-творчу безвихідь. «Письменницька братія сновигає з важкими від утоми очима, і тільки мрійно дивиться на ті шляхи, що втікають із Харкова в степи, до моря, до синіх обріїв, — значив М. Куліш. — Повернешся — і охопить тебе харківська пиляка, вонь, ще й до того і друзів нема». Справді, друзів, і тим паче з жінок, у тамтешнього номенклятурного панства було негусто. А як же, спитаймося, Жан (Іван Дніпровський) або Аркадео (Аркадій Любченко), з якими дружив М. Куліш? «Люди живуть разом і ніяк не можуть роз'їхатися. От і все. Видати їм квитки — і п'єса скінчиться», — підказував драматургові «невиїзний» О. Мандельштам, а призабутий А. Штейнберґ додавав: «Кроме женщин, есть еще на свете поезда, / Кроме денег, есть еще на свете соловьи. / Хорошо бы укатить неведомо куда, / Не оставив за собою ни друга, ни семьи».

Зрештою, про «неведомо куда» під згадувану пору червоного ренесансу вже написали О. Генрі з Жюлем Берном, але наразі мова саме про комункультівські мандри потаймиру, які завершувалися сварками, бійками, скаженим калатанням серця й розчавленою в сперму мрією про Загірню комуну. Себто про комуністичне щастя. Чи пак, про вищезгадану «командировку» до Берліну. Коротше, про родову, клясову травму. Визнати це вдавалося не кожному з письменницької спільноти 1920—30-их років. Мабуть, не до щастя було тамтешнім героям, або кожен з них під «щастям» розумів щось своє, персональне, навряд чи схоже на Радянську Україну. «Цей час відкритості існує перманентно, — переконує у своєму „Поезієзнавстві“ І. Лучук. — Так само безперервно існує і щастя, та осягається воно окремими особами лише тоді, коли з'являється його воля і підходить його час». Натомість решта, додамо, так і залишились в історії української радянської літератури в якості почесних полюціонерів.

Безперечно, письменницьке щастя — це найвища стадія колективної протоплазми, просвітленої пролетарським духом, але не найвища стадія европейського духу, обтяженого українською протоплазмою. Себто наразі йдеться про ступені розвитку кожного з будівничих Загірньої комуни, коли на певній стадії категорія «щастя», як проблема «долярів», злуплених з «радянської влади коханої», знімається. І тоді надходить похмільне усвідомлення власної ницости, чи пак катарсис. «Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати, — пишуть з цього приводу в записниках „м’ятежної“ доби. — Ну, спати, просто спати, розумієш?.. Я повірив, що можна спати, обійнявшись, цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще… Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш… був набагато щасливішим».

Ці думки підтверджує-заперечує також А. Мішо:

«Моє щастя таке впевнене, що викликає в мене відчай. Витягує з мене всі поривання, відбираючи зір, слух, і його все більшає… а мене все меншає…

Воно безмежне, без меж… без…

А тим часом — то лише якась дещиця. Моє лихо було набагато важливіше, воно мало володіння, спогади, нарости, баляст.

То був я!»

Але письменники радянської України не завжди були наснажені лише метафізикою кохання. Навіть відомий поет-порнограф В. Поліщук у поемі «Вона» 1929-го року, в якій він, попри те, що «до тонких і червоних уст, / завмираючи, уста свої прикладав», «заглядав з солодкою цікавістю / у розріз блюзки на грудях» і «пригортав до свого тіла / її все тіло так, щоб ціле відчувати», все одно завершує тим, як «мій пол хотів знайти у ній майбутнє звено / до ланцюга в глибінь віків». Себто мова поета-дослідника була не про кохання, а про суто фізіологічні речі гуманістичного штибу на кшталт примітивного запліднення заради миру на всій планеті абощо.