У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Надалі ж запропонована Н. Олєйніковим «ґрадація» і зовсім перекидається до соціяльної галузі, спершу набираючи вигляду сороміцького «Бюджету розпусника», а потім, після участи поета в Першому з’їзді радянських письменників у 1934-му році, виглядаючи, як поважний «Перелік витрат на одного делегата»:
Так само під згадану пору з’являється спокуслива екзотика стосунків і альянсів: партійних футуристів з акторками (М. Семенко і Н. Ужвій), кмітливих драматургів з чужими дружинами (М. Куліш і М. Пілінська), теоретиків з не менш чужими жінками (В. Шкловський і Е. Тріоле), принишклих інтеліґентів-неоклясиків з молодими жіночками-вамп (В. Свідзінський і О. Пілінська). Себто нове пролетарське життя потроху завертало на старі буржуазні рейки, і столичний Харків усе частіше нагадував про свою колишню, комфортабельну, старосвітську сутність — з літературними салонами, квартирними преферансами, письменницьким клюбом з більярдом, що на вул. Каплуновській. Словом, активна політика НЕПу не могла не відобразитися на любовних, подружніх, сімейних стосунках, а також ставленні обивателя до цих несподіваних, як здавалося, перемін. «Я не знаю, хто кого морочить, / Але я б нагана знову взяв, / І стріляв би в кожні жирні очі, / В кожну шляпку і манто стріляв», — писав із цього приводу В. Сосюра.
Що ж підсвідомо злостило в ті часи непівського свавілля і «перших хоробрих» комунарів, які, власне, й запровадили цей перехідний період, і колишніх «чесних» комунарів, які посіли партійні посади, граючись в «українізацію» і «літературну дискусію»? Мабуть, їх дратувала швидка переорієнтація революціонера на обивателя, а комісара — на бюрократа, яка відбувалася в Радянській Україні. Інтуїтивним підозрам відповідала зафіксована в мистецтві слова маловтішна реальність. Адже її чуттєве бачення, притаманне всім тодішнім знаковим вчинкам, текстам і адюльтерам, як абсолютної картини пролеткультівського світу, не могло не призвести до відповідного художнього результату. Так, наприкінці 1920-их років у колі партійної літератури почали з’являтися «ревізіоністського» характеру твори на кшталт «Вальдшнепів» М. Хвильового, і навіть завертало на «захалявну» творчість зразка роману «Народе мій» І. Дніпровського. Але з кінцем 1920-их — початком 1930-их років з’являється також певне коло «анти-ревізіоністських» творів з висловленим у них бажанням віднайти спільну мову не так з тоталітарною державністю, як з обивательською громадськістю, себто із збереженими в ній старосвітськими настроями, не-політизованим існуванням, загальнолюдською і навіть приватно-житейського мораллю. Насамперед це були «відволікаючі» твори екзотичного зразка на кшталт повістей «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1928) і «Неймовірна авантура дона Хозе Перейри у Херсонськім степу» (1929) М. Йогансена, об’єднаних згодом в одну романтичну книжку, і фантастичний роман «Господарство доктора Гальванеску» (1928) Ю. Смолича, і навіть «Майстер корабля» (1928) Ю. Яновського.
Тож, з одного боку, у післямові до «Подорожі ученого доктора Леонардо…» М. Йогансен, конструюючи нову реальність, недаремно значив: «Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов'язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати навпаки водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах». З іншого боку, навіть на цілком соціологічному, чи пак партійному, а не літературно-утопічному рівні новий тоталітарний лад формував нові стосунки з новоявленою «обивательською» дійсністю, яка могла дратувати лише затятих комунарів, і жінці нового, пролетарського зразка у ньому відводилась далеко не другорядна роля. Так, у «Психології людини майбутнього» 1928-го року теоретик статевого виховання радянського люду А. Залкінд значив: «Крім громіздкого біологічного тягаря, жінка комуни скине із себе й низку жахливих сімейних обов'язків у вигляді господарства, сімейно-виховної роботи, що точно так само розв'яже її соціяльно-творчі проблеми. Не буде потреби в годувальникові, батькові, співмешканцеві».